Книга Сарек, страница 41 – Ульф Квенслер

І в цю мить я почула гелікоптер, спочатку віддалений звук, який був вщухнув, а потім знову повернувся, цього разу гучніший. Можна було розчути, як пропелер шмагав у повітрі. Я подивилася вгору й незабаром помітила вертоліт — крихітну, але чітко помітну на синьому небі крапку. Вузол у животі затягнувся.

З хатини вийшла дівчина в чорному. Вона жувала жуйку.

— То ви та група, що їде до Стало? — запитала вона з норрландським акцентом, широко розтягуючи слова.

— Ми, — відповів Якоб.

— Тоді залишайтеся тут. Ви вже зважили свої рюкзаки? — вона вказала на терези з гачком на підставці.

— Ні, яка допустима вага?

— По двадцять кілограмів на особу, отже, разом вісімдесят.

Гелікоптер опускався до землі широкою дугою. Шум уже був оглушливий, гравій і пил здіймалися з того місця, де він мав приземлитися. Мілена показала на хатину й крикнула:

— Тут є туалет?

Дівчина кивнула й запросила її слідувати за нею. Я вирішила теж піти. Ми залишили свої рюкзаки Якобу та Генріку, і дівчина повела нас до хатини. Там вона показала на двері туалету.

— Боюся, мені доведеться дочекатися дзвінка, перш ніж ми підемо, — сказала я Мілені. — Адже потім покриття вже не буде.

Мілена кивнула:

— Не біда, ми не дуже поспішаємо.

Вона першою пішла в туалет, а я дивилася на свій телефон, відкривши список своїх останніх дзвінків. Минуло дванадцять хвилин, як я розмовляла з Аннелі. І гелікоптер уже чекав на нас — цілком готовий для вильоту. Аннелі сказала, що не витрачатиме на пошуки більше двадцяти хвилин, а це означало, що вона має потелефонувати мені не пізніше, ніж через вісім хвилин.

Вісім хвилин. Я могла б затримати наш виліт на такий час, але тоді мені знадобилося б ще кілька хвилин, щоб обробити інформацію, яку я сподівалася дістати від Аннелі.

Звук двигуна вщухнув, ротори сповільнилися й зупинилися. Мілена вийшла, а я зайшла в туалет. Я зробила свої справи якомога швидше, а потім просто сіла на стільчак, тримаючи телефон перед собою. Я уявила, як Якоб і Генрік кладуть наші заплічники на борт. Минуло дві хвилини. Чотири. Шість. Аннелі не телефонувала.

«От лайно, — думала я. — Поквапся, Аннелі. Будь ласка, будь ласочка, поквапся».

Я почула кроки за дверима, потім швидкий стукіт та голос дівчини.

— Я перепрошую, але гелікоптер вже готовий вирушити.

— Я йду. — Я повільно встала, відкрила кран, спокійно й методично вимила руки. Витерла їх паперовим рушником. Перевірила час. Сім хвилин, сім із половиною.

— Гей, з вами все гаразд?

Я відкрила двері, вийшла.

— Так, зо мною все гаразд.

— Знаєте, ви не єдина людина, яку їдять дрижаки перед першим польотом на гелікоптері, — посміхнулася дівчина.

Я коротко посміхнулася їй у відповідь і повторила:

— Усе гаразд.

Я вийшла на вулицю. Мілена, Якоб і Генрік чекали на мене біля гелікоптера разом із пілотом, молодою жінкою в темно- синьому комбінезоні та з довгим світлим волоссям, зібраним під кепкою у хвіст. Вона теж жувала жуйку. Наших рюкзаків не було й знаку, виходить вони вже були завантажені.

— Добре, ходімо, — сказав Якоб, коли я підійшла. Я помахала телефоном і сказала:

— Я чекаю на дзвінок, мені ось-ось мають потелефонувати.

Я простягла руку пілотці:

— Вітаю, я Анна.

— Вітаю, Пенні.

— Я перепрошую, але мені дійсно дуже потрібно дочекатися цього дзвінка.

— Ми вже й так запізнилися, — втрутився Якоб, — а у Йенні ще кілька рейсів. Нам потрібно летіти.