Книга Сарек, страница 39 – Ульф Квенслер

— Ми можемо вирушити із Суорви, через дамбу. Так швидше можна дістатися середини Сарека, але спочатку маршрут дуже нудний, до того ж, навколо забагато людей.

— Скільки часу до Рітсема? — запитала я.

Якоб усміхнувся:

— Ця твоя «робота» здається дуже важливою.

— Саме так.

— Від цього залежить чиєсь життя?

«Цілком можливо, довбаний ти домашній аб’юзер», — подумала я.

— Можливо, що й ні, — сказала я вголос.

— Дивіться туди, — Якоб махнув рукою в бік гір. — Це один із найкращих краєвидів у світі. Скористайтеся нагодою, щоб насолодитися ним.

Я не прохопилася ані словом, але подивилася у вікно. І так, це був фантастичний краєвид, але яке це зараз мало значення? Я схилялася до пропозиції Генріка. Можливо, нам варто повернутися, з Міленою чи без неї.

— То ти знаєш, скільки ще часу до Рітсема? — знову запитала я.

— Ні, — відповів Якоб. — Можливо, з пів години. Дивись, ось попереду Акка — вона просто навпроти Рітсема, тож ми не так далеко.

Я знову поглянула на свій телефон. У мене була одна риска. У мене була одна риска! Одна із чотирьох, слабке покриття, але все одно покриття. Можливо, гра ще не закінчилася. У мене прискорився пульс, я натиснула останній набраний номер і приклала телефон до вуха.

— З’явилося покриття? — запитав Якоб.

Я кивнула, сподіваючись, що він зрозуміє, що я воліла б побути на самоті, коли маю важливу робочу розмову. Але він не рухався.

— Ми не поїдемо аж до гірської станції, — провадив він далі. — Я поговорив із водієм, і він висадить нас просто на вертолітному майданчику.

Генрік кивнув. Я демонстративно затулила рукою вільне вухо. Якоб подивився на мене згори вниз, але залишився на місці.

Я страшенно ненавиділа його в той момент.

«Іди геть, довбаний ідіоте, — думала я, — Катай звідсіля!»

— Аннелі Петтерссон.

— Алло, це знову Анна, Анна Самуельсон. — Я підвелася й проштовхнулася повз Якоба, який перегороджував мені прохід. Пійшла до задньої частини автобуса, намагаючись відійти від нього подалі, і тоді він, здавалося, нарешті щось зрозумів. Якоб пішов на своє місце поряд із Міленою, але я однаково не повернулася на своє — я була надто схвильована, щоб сидіти. Натомість я заходилася ходити сюди і туди проходом.

— Так, привіт.

— Вибач, зв’язок перервався. Не знаю, скільки ти встигла почути, але мені справді потрібна допомога. — Я знову пояснила, що намагалася з’ясувати особу чоловіка, засудженого за напад на свою партнерку в справі про домашнє насильство навесні 2015 року.

Тиша.

«О, будь ласка, не зникай знову», — подумала я.

Аж тут я почула, як Аннелі відкашлялася.

— Думаю, що я можу тобі допомогти в цьому.

У ту секунду я всім серцем закохалася в її сухий рівний голос. Я ще мала шанс.

— Щиро дякую, це було б фантастично! Але проблема в тому, що це терміново — дійсно терміново.

— Гаразд… Я можу спробувати дізнатися про це завтра до обіду.

Я працювала в суді, і я знала, що це вважається високою швидкістю. Дуже щедра пропозиція. Але для мене то було однаково задовго.

— Вибач, — відповіла я, змушуючи себе просити про неможливе. — Мені потрібна ця інформація набагато раніше — протягом пів години.

Голос Аннелі став ще сухішим.

— Півгодини? Це неможливо.

— Я розумію, що не маю права про це просити, але….

Аннелі мене перебила:

— Я повинна підготувати повістку, яку мають надіслати сьогодні вдень, тому я зараз не маю часу тобі допомогти.