Книга Сарек, страница 36 – Ульф Квенслер

Я знову почула голос адміністраторки:

— Так і не відповіла?

— Боюся, що ні.

— Як я вже сказала, за розкладом вона має бути на роботі. Якщо бажаєте, я попрошу її вам перетелефонувати.

Я глянула на Якоба й Мілену, які сиділи за столом і пили каву з булочками з корицею. Якоб зустрів мій погляд. Чи була в його очах настороженість? Натяк на підозру? Або це було лише в моїй уяві? Я не мала бажання приєднуватися до них, поки чекала на дзвінок від Аннелі. Я була цілком зосереджена на тому, щоб з’ясувати, чи він той, ким я його вважала, і вже точно не могла просто сидіти поряд і балакати з ним, мов нічого й не було.

— Дякую, але краще я сама спробую ще раз через деякий час… Чи не могли б ви дати мені номер її прямої лінії?

Кава продавалася в автоматі самообслуговування. Я забрала свій стаканчик і затиснула кришку. Тим часом адміністраторка продиктувала мені номер Аннелі, який я постаралася запам’ятати. Ми закінчили розмову, але я і далі тримала трубку біля вуха. Відтак кивнула Генріку й тихо сказала:

— Я вийду на вулицю на кілька хвилин.

— Щось дізналася?

— Ще ні.

Він підійшов до Якоба та Мілени, а я вийшла на вулицю.

Небо тепер здавалося дещо вищим, свинцево-сірий небосхил посвітлішав, а хмари стали майже білі. Дув свіжий　легіт, і на заході я могла роздивитися пляму ясного неба. Можливо, день заповідався гарний. Я блукала ґрунтовою доріжкою повз туристичні будиночки та автостанції вниз до води. Свої легені я наповнювала свіжим норрландським повітрям, яке геть відрізнялося від того, яким я дихала в середмісті Стокгольма. Мої легені ніби пригадали, що саме таким має бути смак повітря.

Я відпила кави й спробувала потелефонувати Аннелі. Напевно вона вже повернулася? Я уявила собі, як лунає одненький гудок, а потім відразу я чую клацання та її голос.

Пролунав один гудок. Два. Три. Чотири. П’ять.

Не відповідає. Я розмірковувала, чи не потелефонувати ще раз до приймальні та попросити мене зв’язати з іншим судовим секретарем, але розуміла, що моє питання надто делікатне, і більшість моїх колишніх колег скоріше за все мені відмовлять. Тож краще за все було сподіватися на Аннелі.

Попереду відкривався краєвид на водоспад Стура-Шефаллет. Колись він складався з п’яти водограїв, і його називали шведською Ніагарою, але після будівництва гідроелектростанції в Суорві дещо вище за течією тепер це був просто скромний водоспад. Протягом тисяч років стрімкий потужний потік обмивав скелі та камені, а тепер вони здавалися сухими й наче голими.

Я перевірила час, була вже 10:30. Мій пульс прискорився, я стала панікувати. Настав час повертатися до автобуса. Я так сподівалася, що за ці пів години дістану потрібну інформацію, але зараз хвилина за хвилиною ця надія спливала.

Коли я дійшла до гірської станції, водій автобуса вже включив холостий хід, чекаючи на пасажирів. Я побачила Якоба та Мілену, що сиділи нагорі та дивилися в панорамне вікно. Мілена помахала мені рукою. Я спромоглася вичавити криву посмішку й помахала їй у відповідь. Вираз обличчя Якоба був порожнім. У мене виникло жахливе відчуття, що він знав, що я задумала.

Я допила каву, викинула стаканчик і піднялася на борт. Від пенсіонерів із ключками не було й знаку, залишилися лише серйозні гірські туристи, які їхали до Рітсема. Я піднялася нагору, Генрік уже чекав на мене там. Я навіть не встигла сісти, як автобус рушив.