Книга Сарек, страница 35 – Ульф Квенслер

Я поґуґлила номер телефону суду в Наці та потелефонувала. На мій дзвінок відповіли майже одразу.

— Вітаю, мене звати Анна Самуельсон. Кілька років тому я працювала нотаріусом у Нацькому суді.

— Дуже приємно, — привітно відповіла адміністраторка. Здавалося, вона не пригадала мого імені. Або, можливо, прийомною зараз відав аутсорсинг.

— Я хотіла поговорити із судовим секретарем Еллен Ранстром, — провадила я.

— Будь ласка, хвилиночку. — Почулося клацання, а потім настала тиша. Через кілька секунд голос повернувся.

— Ви сказали Еллен Ранстром?

— Саме так.

— Вибачте, я не можу знайти нікого з таким іменем. Ви впевнені, що вона тут працює?

«От лайно», — подумала я. Саме Еллен завжди допомагала мені.

— Ні, я не впевнена… зачекайте, будь ласка, може я ще когось пригадаю…

До кого мені ще спробувати звернутися? Ніхто не спадав на думку, крім Еллен. Хоча… там була одна трохи старша жінка, як же її звали?

— Чи не могли б ви спробувати пошукати… Крістіну Петтерссон або, можливо, Перссон, але я майже впевнена, що вона Петтерссон.

— Так, у нас працює асесорка Крістіна Петтерссон — це ви її маєте на думці?

Я пригадала ту Крістіну Петтерссон — підлу жорстку юристку, стурбовану виключно своєю кар’єрою. Вона й пальцем не поворухне, щоб мені допомогти.

— Ні, людина, яку я шукаю працює секретарем суду.

— У нас є Аннелі Петтерссон — може то її ви шукаєте?

— Ой, саме так — Аннелі Петтерссон.

— Добре, я з’єднаю вас. Будь ласка, хвилиночку.

— Дякую вам.

У слухавці лунали гудки. Чекання здавалося нескінченним. Зрештою почулося клацання на іншому кінці лінії.

— Боюся, що вона не відповідає, але за розкладом вона має бути на роботі. Може я спробую ще раз?

— Авжеж, будь ласка.

Адміністраторка знов зв’язала мене з номером Аннелі. Але в слухавці, як і раніше, лунали лише гудки.

Автобус з’їхав із дороги, і з гучномовця почувся голос водія:

— Зараз ми прибули до парку Стура-Шефаллет. Стоянка пів години. Автобус вирушить далі о 10:40. Я нікого не чекатиму, тому ті, хто їде до Рітсема, не мають запізнюватися. — Він вимкнув двигун.

Ця зупинка була водночас несподіваною та бажаною. У мене було додаткові пів години працюючого інтернету. Сподіваюся, за цей час я встигну дістати підтвердження, що Якоб Тессін чи як там його справжнє ім’я, був засуджений за домашнє насильство.

Ми з Генріком встали й попрямували до сходів, зустрівши внизу Якоба та Мілену, які виходили з протилежного боку.

— Ходімо з нами вип’ємо кави? — запропонувала Мілена.

Я демонстративно притискала до вуха телефон. Кивком вказала на нього.

— Робота.

Ми вийшли на гірську станцію, і там побачили невеликий магазин, де продавалося майже все, що може знадобитися в експедиції. Мабуть, ми могли придбати все, що нам було б потрібно для похода в Сарек саме тут, але ж Якоб запевнив нас, що кіоск у Сталолуокті також буде відкритий. Окрім того, ми, напевно, взагалі не підемо з Генріком в той Сарек.

Якщо тільки Аннелі візьме свою бісову слухавку.

Ми пройшли повз магазин й увійшли до нещодавно побудованого просторого ресторану в сільському стилі зі стінами з темного неполірованого дерева та вікнами від підлоги до стелі, з яких відкривався фантастичний краєвид. За соснами та ялинами ледве виднілося Стура-Лулеваттен — довге вузьке озеро, що здавалося нескінченним — його берегом ми їхали майже годину. Я жестом попросила Генріка заплатити й за мою каву.