Книга Сарек, страница 32 – Ульф Квенслер

Гірський автобус, що під’їхав, був сучасним, двоповерховим із злегка тонованими вікнами та великими дзеркалами заднього виду, що стирчали з обох боків, немов вусики гігантської бджоли. Двері багажного відділення були відчинені, і ми поклали туди заплічники. Окрім нас, було ще п’ятеро туристів: пара шведів і троє молодих чоловіків, напевно, італійців. Серед пасажирів також було кілька пенсіонерів із ключками та маленькими рюкзачками, скоріше за все, вони вирушали в одноденну поїздку до парків Стура-Шефаллет або Рітсем. Загалом було близько п’ятнадцяти пасажирів і в автобусі ще залишалося достатньо місця.

Я навмисно не квапилася з посадкою. Якби ми з Генріком зійшли першими, Мілена та Якоб могли б відразу зайти за нами та сісти поруч, а мені потрібно було поговорити з Генріком так, щоб вони мене не почули. Квитки можна було придбати просто у водія, і за ними вишикувалася невелика черга. Якоб і Мілена стояли перед нами, а ми були останніми.

— Два до Рітсема, — сказав Якоб, дістаючи з гамана кредитну картку. Я кинула погляд на його водійські права й відчула поколювання в животі. Якби я могла піддивитися його ідентифікаційний номер, то легко могла б дізнатися в юридичній базі Lexbase, чи була в нього судимість, але він швидко закрив свій гаман, і я не встигла нічого розгледіти.

Водій, сухорлявий чоловік уже пенсійного віку, постукав по клавішах термінала.

— Це буде коштувати 860 крон, — сказав він із норрландським акцентом, розтягуючи слова.

Гм. 430 крон з особи. Поїздка на гірському автобусі виходила геть не дешевою. Якоб вставив картку в зчитувач і ввів свій пін-код. Через пару секунд машина виплюнула картку назад. Якоб мав розгублений вигляд.

— Та ну, — сказав він.

— Спробуйте ще раз, — запропонував водій. — Можливо, перервався зв’язок із банком.

— Таж на моєму рахунку є гроші, — сказав Якоб таким тоном, що здавалося, він переконує сам себе. Він вийняв картку, вставив її знову, знову ввів свій пін-код і зачекав. В іншій руці він тримав гаман.

Термінал знов виплюнув картку.

— Якого біса? — буркнув Якоб. Той факт, що ми з Генріком стояли просто за ним, безсумнівно, посилював його нервовість. Генрік ввічливо дивився вбік, а я не зводила очей із його гамана. Мілена дістала свою картку.

— Я куплю квитки, — сказала вона. Водій скасував транзакцію і почав вводити дані знову, приговорюючи: «Два до Рітсема». Факт, що Мілена намагалася допомогти, не покращив настрою Якоба.

— Чому ти думаєш, що твоя картка спрацює, а моя ні? — огризнувся він. — На моєму рахунку є гроші, я напевно знаю, що є.

— Може, у нас різні банки, — примирливо сказала Мілена. Водій скоса зиркав на них, поки термінал був у режимі очікування. Але Якоб не мав наміру спускати ситуацію на гальмах.

— Я не думаю, що різні. Моя картка SEB, а твоя?

— SEB, — тихо відповіла Мілена. їй теж було неприємно усвідомлювати, що ми з Генріком стежимо за цією виставою буквально з першого ряду. Вона просто хотіла допомогти Якобу розв’язати цю проблему якомога швидше, але він, здавалося, був налаштований звести її зусилля нанівець. Ми з Генріком обмінялися короткими поглядами.

— У такому випадку й вона не спрацює, чи не так? — Якоб тепер агресивно дивився на Мілену, вихлюпуючи на неї увесь свій розпач. Моя подруга не зводила очей із терміналу. Якоб якийсь час ще стискав свою картку, а я чекала, коли він знов покладе її у гаман, а я дістану ще один шанс поглянути на його водійські права.