Книга Сарек, страница 29 – Ульф Квенслер

Я зайшла на allabolag.se — веб-сайт зі списком компаній у Швеції, і ввела в пошук БКВ. Відразу побачила, що у Фалькенберзі було кілька різних фірм із такою назвою, зокрема, одна з них надавала сантехнічні послуги, інша продавала електротовари, був також і музичний магазин. Ага, ось і консультаційна фірма — і я перейшла за покликанням.

Оборот за останній фінансовий рік: 116 000 крон. Прибуток 2 750 крон. Власника звали Стефан Якоб Йоханссон.

У роті пересохло від хвилювання. Мені більше не хотілося спати. Я розуміла, що натрапила на слід чогось важливого.

Хто ти насправді, Якобе?

Оборот 116 000, а прибуток 2 750. Ймовірно, різницю склав зарплатний фонд — 113 000 крон, включно з внесками державного страхування та іншими податками. Судячи з кількості персоналу, місячна зарплата після сплати податків складала близько 7000 крон — на таку суму практично неможливо було прожити, особливо в Стокгольмі. Звісно, що власник Стефан Якоб Йоханссон цілком міг мати інші джерела доходу, але Якоб Тессін представився консультантом БКВ так, наче саме там щодня заробляв собі на хліб із маслом.

І хіба він не говорив Генріку про те, що надто важко працює, навіть часто у вихідні? Якщо він так працював і заробляв жалюгідні 7000 на місяць, то він був або найбільш недоплачуваним консультантом у Швеції, або найбільш неефективним.

І хто такий той Стефан Якоб Йоханссон? А може це ти, Якобе?

Поїзд сповільнив рух і зупинився. Якоб відчинив двері, і ми зійшли на платформу. Було близько восьмої години ранку, блідо-сіра хмарність була щільною, повітря було вогким і пронизливим. Я здригнулася. Зійшло не дуже багато пасажирів, імовірно, більшість воліли курсувати на північ до Абіско.

Ми начепили рюкзаки на спини й пройшли невелику відстань до старої дерев’яної будівлі вокзалу або туристичного центру Єлліваре, як його тепер називали. Гірський автобус мав відправлятися за пів години, тож ми мали час зігрітися всередині вокзалу. Ми майже не розмовляли. Якоб, незважаючи на захмарене небо, був у темних окулярах.

Зал очікування був майже порожній, але тут було тепло й стояли дерев’яні лави, на які можна було сісти. В одному куточку було влаштоване щось на кшталт маленької крамниці, де продавалися сувеніри, якась одежина, мапи та путівники. Попри ранню годину, за касою вже сидів молодий хлопець, і я в нього купила карту Сарека. На столі з табличкою «Самообслуговування» стояли помповий термос, картонний пакет із молоком, пластикові стаканчики та коробка з цукром-рафінадом. Кава коштувала десять крон — можна було оплатити готівкою або через термінал. Я вже пила каву під час сніданку в поїзді, але того було недостатньо, щоб цілком прокинутися цього похмурого ранку. Я поклала двадцять крон і сказала Генріку, що пригощаю і його, а тоді із чашкою гарячої кави в руці підійшла до лавки, де залишила свій рюкзак. Я сіла й розгорнула карту на колінах.