Книга Сарек, страница 27 – Ульф Квенслер

— Генріку, — ризикнула я зупинити його, але марно.

— Я серйозно — хто ти? Анна каже, що ти працюєш у БКГ, але я маю друга, який там працює, так от він мені каже, що в БКГ немає жодного бісового Якоба Тессіна. Так хто ти?

«Що ти робиш, Генріку?» — обурено подумала я.

Мілена здивовано дивилася на нього. Якоб спохмурнів.

— Ходімо, — сказала я. — Годі вже, Генріку. — Я зробила рух, щоби підвестися.

— БКГ? Про що ти говориш? — Голос Якоба став глибшим, трохи хриплим. Він звернувся до Мілени. — Що він має на увазі?

Мілена не відповіла, вона мала наляканий вигляд.

— Можливо, я неправильно почула, — буркнула я. — Мені здалося, що коли ми обідали разом, ти мені сказала, що Якоб працює в БКГ. Але, можливо, я помилилася.

Шия Мілени пішла червоними плямами. Спокійними, виваженими рухами Якоб дістав свій гаман, вийняв звідти візитівку і поклав її перед нами на карту Сарека.

На візитівці був логотип і літери БКВ. У нижньому рядку було написано «Якоб Тессін», а нижче — трохи дрібнішим шрифтом «Старший консультант».

Ми з Генріком дивилися на візитівку.

— Ну ось, я неправильно почула. Перепрошую. Пробачте мені, будь ласка.

Тиша. Вона тривала лише кілька секунд, але здавалося, що пройшла ціла вічність.

Якоб звернувся до Мілени.

— Навіщо ти кажеш людям, що я працюю в БКГ? — Вона не відповіла, але вираз її обличчя був таким, якого я ніколи раніше не бачила. На ньому була суміш болю, гніву й страху.

— Почекай, Якобе, це ж була моя помилка. Мілена не винна. Ще раз прошу вибачення.

Генрік прочистив горло, сів трохи пряміше. Його гнів уже розвіявся. Але голос був хрипким, мовби він його зірвав.

— Я теж прошу вибачення. Я не знаю, що на мене найшло. — Безсумнівно, він був збентежений як своїми безпідставними звинуваченнями, які він висував проти Якоба, так і тим, що втратив контроль перед очима інших людей. Це було геть несхоже на нього.

— Я консультант із баз даних, — сказав Якоб, намагаючись стримати гнів. Мілена поклала свою долоню на його, але він висмикнув руку й стиснув кулак.

Я могла зрозуміти, чому він сердиться на мене та Генріка, але чому на Мілену? Що вона зробила не так?

Я спробувала ще раз:

— Мені справді шкода, Якобе. Чесно.

— Слухайте, я принесу нам щось випити, — сказав Генрік, підводячись. — Я думаю, що нам це потрібно. Так чи інак я принесу. Тобі що принести, Якобе? Я помітив, що в них є мініатюрні пляшки бренді, віскі тощо.

Якоб навіть не глянув на Генріка.

— Я б ще випила білого вина, — попросила Мілена.

— Я теж, — сказала я.

— Добре, я візьму кілька різних пляшечок, там розберемося. Я перепрошую, Якобе. Я… я зайшов занадто далеко.

Генрік попрямував до стійки. Наразі черга більш-менш розійшлася. Якоб звернувся до Мілени:

— Ну ось бачиш, усе-таки дехто не хотів, щоб я їхав з вами. — Він навмисне говорив достатньо голосно, щоб я почула.

— Річ не в тому. — Я зробила все можливе, щоб голос мій звучав щиро. — Просто Генрік чомусь іноді зациклюється на незначних деталях.

Мілена погладила Якоба по спині:

— Він не мав на думці нічого поганого.

Якоб скривився, але нічого більше не сказав. Незабаром після цього Генрік повернувся з тацею, уставленою пивом, вином та мініатюрними пляшечками з різними напоями. На закуску він узяв кілька пачок чипсів і цукерок. Генрік поставив тацю на стіл і сів біля мене.