Книга Сарек, страница 25 – Ульф Квенслер

— Ні, далі в долині Рапа, я не пам’ятаю, де саме. А ти знала, що в Сареку живуть найбільші в Європи лосі? — поспитався Якоб, дивлячись на мене.

— Ні, я цього не знала.

— Ми зупинилися на обід біля річки, а потім лягли спати. Був червень, чудова погода — дуже тепло. Через деякий час мені знадобилося до вітру, тож я підійшов до берега, зібравшись помочитися в річку, аж тут побачив на іншому березі величезного лося з отакими рогами — Якоб підняв руки, щоби продемонструвати. — І стоїть він, ось так опустивши голову, і дивиться просто на мене. Я тоді ще подумав: «Вау, це який же він здоровенний, але ж я його не боюся, бо між нами ця довбана велика річка». Його очі сяяли, коли він заринався у свій спогад, і я не могла не заражатися його ентузіазмом.

— Аж раптом він заходить у воду, і я все ще не боюся, тому що течія в середині червня, коли тане сніг, є досить сильною. Але потім цей лось починає плисти — і так швидко! І тоді я розумію, що просто за кілька секунд він уже буде на моєму березі. І щойно його ноги торкнуться дна, він відразу кинеться бігти, і тоді мені настане бісовий капут. Тож я розвертаюся та тікаю. На жаль, я так здивувався та злякався, коли лось поплив, що забув застібнути штани, тож приблизно через три секунди я зі спущеними штанами грохнувся просто на камені. Ось лежу я і чую позаду дикий рев — то мене наздоганяє лось. Я схоплююся на ноги й біжу, намагаючись одночасно застібнути штани, і нарешті мені вдається пробратися в підлісок, а там цілісінький лабіринт із доріжок та стежок, а лось позаду все ще реве, все ще не відстає. Тож я біжу путівцями, а лось женеться за мною. Знаєте, це було трохи схоже на кінець «Сяйва», коли той навіжений женеться за сином… Хіба що в лося не було сокири.

Мілена усміхнулася, і я теж не втрималася від усмішки.

— То ти втік? — запитала я.

— Таж здається що так, — засміявся Якоб. — Пощастило. А можливо, він просто хотів мене налякати. Ну? Як тобі така приключка, Анно? Хочеш, щоби за тобою погнався лось?

— Навіть і не знаю, — засміялася я. — Але ми вже колись раніше обговорювали похід на Сарек, чи не так?

Мілена кивнула. Генрік не зводив очей зі столу.

— Авжеж, Мілена казала мені, — відповів Якоб.

— Тож за рік я радо поїду. Але зараз ні сіло ні впало міняти маршрут мені не хочеться. Суто з практичної точки зору.

— Але чому?

— По-перше, ми не взяли із собою їжі на цілий тиждень. Ми взяли рівно стільки, щоб дотягнути до гірської станції Кебнекайсе. А там збиралися купити ще.

— У Стало є кіоск «Парфа». Там є все необхідне — ліофілізовані страви, суп, хліб — усе, що захочете.

— І вони зараз відкриті? У вересні?

— Так, я перевіряв.

— Усе одно в нас замало газових балонів.

— Ви також зможете придбати їх у Стало. Ви самі подивіться в Інтернеті — на їхньому сайті повний асортимент того, що вони продають.

— Ну а як щодо гелікоптера?

— Я попередньо забронював його на завтра.

— Гей, ти був такий впевнений, що ми пристанемо на твою пропозицію?

— Та кажу ж вам, що це попереднє бронювання, — терпляче пояснив Якоб. — Я просто сплатив невеликий аванс, і це невеликі витрати, які, звичайно, я візьму на себе, якщо ви відмовитеся їхати.

— А хіба нам у Сареку не може знадобитися супутниковий телефон?

Він поліз до іншої бічної кишені й видобув телефон, який, здавалося, зберігався в нього з 1990-х років. Він підняв його, щоб ми всі роздивилися.