Книга Сарек, страница 22 – Ульф Квенслер

— Це не проблема, мені не важко.

Ми вирушили на гору. Мені подобається відчувати холод нічного повітря на моєму обличчі. Мені вже краще, я навіть не знаю, чому я так нервувала в черзі до гардеробу.

— Ви дістали її номер?

— Прошу? Чий номер?

— Тієї рудої, яка вважала вашу промову такою фантастичною.

— Дуже смішно. Ні, не дістав.

— Ах, як шкода.

— Це… — Генрік вагається, намагаючись підібрати потрібні слова. — До викладача, який має стосунки зі студенткою, ставляться несхвально.

— Справді?

Деякий час ми йдемо мовчки, а потім він каже:

— Вам теж не бракувало уваги.

— Гм.

— Карл терся об мої ноги під столом. Я гадаю, що він трохи промазав. — Ми обоє сміємося.

— Карл… як би це мовити, найбільше закоханий у самого себе.

— Заспівувач теж був вами зацікавлений, щоб не сказати інакше.

— Геннінґ?

— Так. Він схожий на учасника «Бекстріт бойз».

— «Бекстріт бойз»? Серйозно, це єдина хлоп’яча група, яка спадає вам на думку?

— Вибачте.

— Його дідусь, можливо, був учасником «Бекстріт бойз», — кажу я, злегка потискуючи його руку, щоби пом’якшити жарт, а також тому, що хочу доторкнутися до нього.

Він проводить мене до мого будинку на Студентваґені. Ми зупиняємося.

— Тут я живу, — кажу я. Він обіймає мене, і я теж обхоплюю його руками.

— Я провів чудовий вечір, — каже він.

— І я.

Ми довго так стоїмо, м’яко розгойдуючись вперед-назад. Чи буде продовження, і хто візьме ініціативу?

— Бажаєте чашку чаю? — питаю я нарешті. Генрік зітхає, хвилину справляє мовчанку.

— Це було б чудово, але можна я зайду наступного разу?

— Звичайно.

Він відхиляється назад, дивиться мені глибоко в очі.

— Скоро побачимося. Ви неймовірні.

Він пестить мою щоку й посміхається, а потім іде в ніч.

— Тож ти стала зустрічатися із зіркою вєчірки, — усміхнувся Якоб.

— Можна й так сказати. Але нам досить довго довелося тримати наші стосунки в таємниці. — Я подивилася на Генріка, чекаючи на його підтримку, але він мовчав і уникав мого погляду. Натомість він узяв жменю арахісу та почав їсти, утупившись очами в стіл. Мілена взяла чипс і жувала його, здавалося, цілу вічність. Вона також не зводила очей зі столу, хіба що подеколи позиркувала на Генріка. Здавалося, їй було ніЯкобо. Вона цілком усвідомлювала, що між Генріком та мною виникли розбіжності.

— То як справи на роботі? — запитала я її, щоби перебити ніЯкобе мовчання. — Тобі легко дали відпустку у вересні?

Ми всі з полегшенням змінили тему. Мілена працювала юристкою в одній зі стокгольмських комунальних компаній, і, за її словами, її начальник дуже зрадів, коли вона попросила перенести відпустку з липня на вересень. Якоб і Генрік поступово ввійшли в розмову та почали обмінюватися враженнями від різних гірських подорожей. Ми їли та пили, і зрештою всі розслабилися.

Доївши, Якоб згорнув серветку й склав столові прибори в порожній контейнер з-під соте з північного оленя. Він долив собі пива в келих, і я побачила, що він вже допиває другу велику пляшку. Якоб запитливо подивився на Мілену.

— Ми хочемо у вас дещо запитати, — сказав він. Мілена мовчала, але її обличчя раптом напружилося. — Ти скажеш чи я?

— Краще ти, — сказала Мілена, відпивши вина.

— Отже… Нам було б цікаво дізнатися, чи не хочете ви змінити маршрут та поїхати в Сарек?

Приголомшені, ми з Генріком мовчки дивилися на нього. Про що він каже?