Книга Сарек, страница 21 – Ульф Квенслер

— Ми говорили, наскільки фантастичною була ця доповідь, — повідомляє мені найближча до Генріка дівчина. Хвилясте руде волосся, стрижене під паж, обрамляє миле гарне обличчя. її спідниця задерлася на стегнах.

«Скажи йому те, чого він ще не чув тисячу разів цього вечора. І стягни до біса свою спідницю, щоб усі побачили твої трусики», — роздратовано думаю я.

— Та невже? — кажу я вголос. — Ви також вивчаєте право? Мені здається, я вас десь бачила.

Так, вони також вивчають право. Тож вони не можуть бути зовсім нетямущими, і все ж вони, здається, не бачать, що вони на заваді, і повинні залишити мене та Генріка в спокої. До тієї з рудим волоссям, здається, особливо повільно все доходить, позаяк вона балакає так, ніби знає мого Генріка багато років. Зрештою я хапаю його за руку й підводжуся.

— Гайда танцювати.

Я тягну, доки він не підіймається на ноги, й волочу його на танцпол, перш ніж він встигає протестувати. Я ні на секунду не відпускаю його руку, поки ми не опиняємося посеред оглушливого моря шуму. Він рухається обережно й трохи скуто. Зрозуміло, що танцювальний майданчик не його природна стихія, але принаймні я знову маю його коло себе.

Я спостерігаю, як його обличчя змінюється з жовтого на синє, червоне, зелене, потім світлова петля починається знову. Його очі прикуті до мене, наповнені теплом і п’яною відданістю. Я вирішую, що він таки гарний. Насправді я вважаю привабливим не риси обличчя, а його вираз, тому я доходжу висновку, що мене приваблює його душа.

Через певний час він кладе свою теплу руку на моє оголене плече й нахиляється вперед.

— Думаю, мені час додому.

— Мені теж.

Я кажу це не замислюючись. Виходимо з танцполу, проходимо залу й хол, сходами спускаємося у фоє. Тут тихіше й прохолодніше. Від музики у вухах дзвенить. До гардеробу коротка черга, ми мовчки чекаємо.

— У мене таке відчуття, ніби я напівоглух, — каже Генрік через деякий час із кривою посмішкою, затуляючи одне вухо.

— Еге.

Чому я сказала, що теж іду додому? Він може подумати, що я настирлива причепа. Здається, його очі бігали сюди й туди, коли я це сказала? Шкода, але зараз я не можу змінити свою думку — це виглядало б дивно.

Я чую позаду знайомий голос, це одна з наших дівчат, що разом із подругою стала в чергу. Вона має репутацію однієї з найбільших пліткарок у всьому Стокгольмському земляцтві, ходячий шпигунський центр — з тією ключовою різницею, що вона видає більше інформації, ніж приймає.

І ось ми просто перед нею, Генрік і я, дивимося на стіну й вдаємо, що нас не існує. Як двоє цуценят, яких заскочили на капостях. Від хвилювання в мене аж голова свербить, але я не смію підняти руку.

«Всі говоритимуть про нас, — думаю я в розпачі, — Лайно, лайно, лайно».

Через кілька хвилин, що здаються нам вічністю, ми отримуємо свої пальта й тікаємо в ніч. Місто огортає пронизливий осінній туман, жовтуваті вуличні ліхтарі — не що інше, як розмиті плями в темряві. Над нами, на вершині Дроттнінґґатан проглядає величний контур Кароліни Редівіва, університетської бібліотеки, цього вражаючого колоса, побудованого у 19 столітті. Таке відчуття, ніби ми потрапили просто на стару картину.

— Куди ви зараз? — запитує Генрік.

— Я живу на Студентваґен.

— Я вас проведу.

— А де ви живете?

— Еріксберґ.

— Усе гаразд, не треба мене проводжати.