Книга Сарек, страница 18 – Ульф Квенслер

Він найкращий оратор, який у нас коли-небудь був за останні часи. Я можу трохи розслабитися — вечір вдався. У мене виникає смутна невизначена фантазія, що ми з ним у згоді. Я створила йому гарний настрій, заспокоїла. Це переді мною він хизується: подивіться, який я маю хист!

О восьмій п’ятнадцять він завершує виступ. Я поспішаю на сцену, дарую йому грандіозний букет квітів, ми коротко обіймаємося, я ініціюю нові оплески. Гучні вітання помітно швидко стихають, заглушені шкрябанням сотні стільців. Усі поспішають до барів, які щойно відкрилися.

Через пів години ми сидимо в обідній залі. П’ємо холодне пиво і їмо гарячий гороховий суп, за столом панує весела й невимушена атмосфера. Промова Генріка стала ідеальним початком вечора, і тепер ми всі можемо з нетерпінням чекати напоїв, танців, вечірки і, можливо, чогось іншого. Але я стережуся, щоб не витягувати ноги до Карла.

Голоси тут теж лунають від стін, обшитих дерев’яними панелями, і через це тут доволі гучно. Я сиджу дуже близько до Генріка, а коли ми розмовляємо, нам доводиться нахилятися ще ближче, щоби почути, що ми говоримо одне одному.

— Ви ніколи не виступали в стендапі? — запитую я.

— Ні, не виступав.

— Гаразд… то, можливо, ви читали книгу про те, як працюють стендап-коміки?

— Ні, а я мав?

— Звісно, ні, позаяк ви й самі знаєте як це робиться.

— Ну, дякую. Мабуть, я сприйму це як комплімент.

— Таж будь ласка, сприйміть, інакше я розлючуся. Будьмо здорові.

— Будьмо здорові, Анно.

Я підіймаю своє пиво, він піднімає своє, і ми цокаємося.

— Ви виступали просто фантастично.

— Дякую, я радий, що зміг вас потішити.

Генрік дивиться на мене з іншим блиском в очах, і я відчуваю задоволення, ніби ми маємо певне взаємне почуття. Звичайно, що ні, але Генрік змушує мене відчувати це.

Можливо, я вже трохи під чаркою. Не сильно, лише трішки напідпитку. Генрік теж. Можливо.

Карл тягнеться через стіл, бажаючи цокнутися пивом із зіркою вечора.

— Будьмо здорові, Генріку! Блискуча промова!

Лайла теж приєднується, піднімаючи келих:

— Так, це було дуже, дуже добре. Ви ніколи не думали займатися політологією?

Усі сміються, ми проголошуємо ще один тост і випиваємо.

— Те, як ви почали, — веде далі Карл, — перелічуючи свої три життєві цілі дитинства, було дуже кумедно. Коли я агітував за те, щоб мене обрали головою земляцтва, я також виступив із промовою, де розповів про свої дитячі мрії. Йшлося про те, як я, мій молодший брат та інші діти по сусідству гралися в політику. Я завжди наполягав на тому, щоби бути прем’єр-міністром. Я не можу сказати, що той виступ був шедевром риторики, але мене обрали.

Карл трохи піднімає плечі й усміхається, скромність написана на його обличчі. Він переводить погляд із Генріка на мене, готовий погрітися в променях нашого захоплення.

— Конкуренція була не дуже жорстокою, — каже Лайла, відсьорбнувши пива. Нас із Генріком смішить її коментар, і Карл спершу губиться, а потім розуміє, що в нього немає іншого вибору, як приєднатися до нас зі сміхом.

— Ні, ви маєте рацію — я припускаю, що земляцтву довелося задовольнитися тим, що запропоновано, — каже він.

Лайла плескає його по руці.

— Вибач, Карле. Ти робиш чудову роботу.

Карл повертається до Генріка.

— Чи думали ви колись про те, щоб стати адвокатом?

— Боже, на мене просто сиплються пропозиції щодо зміни кар’єри — у когось є ручка та папір? — Генрік гладить себе по кишенях, удаючи, що шукає свій нотатник. Я сміюся й кладу руку йому на руку.