Книга Сарек, страница 20 – Ульф Квенслер

— Ви не проти, якщо я ненадовго позичу Анну?

— Як на мене, то будь ласка, але, можливо, вам варто запитати її.

— Анно? Чи можу я тебе запросити? — Карл простягає руку, і я киваю, підводячись.

— Повернуся за мить, — кажу я Генріку.

— Я йду до бару, — відповідає він. — Вам щось принести?

— Джин із тоніком, будь ласка, — вигукую я перед тим, як Карл витягує мене геть із маленької кімнати, тягне за собою вниз по сходах на танцювальний майданчик, який уже заповнений. Бетонна конструкція нової частини будівлі схожа на одну величезну звукову коробку, від важкого басового ритму здається, що ніби луна йде від самісіньких стін.

І мені це подобається. Карл дивиться на мене з дурною усмішкою на обличчі, у нього немає почуття ритму, і він ніби марширує на місці, а не танцює, але біс із ним, я трохи напита й відчуваю басові вібрації всеньким своїм тілом, це майже як друге серцебиття. Я піднімаю руки над головою, дозволяю моїм стегнам хитатися з боку в бік, заплющую очі.

«Боже, як це чудово», — думаю я.

Після кількох треків я кричу на вухо Карлу, що маю обов’язки господині, тож покидаю його й вирушаю на пошуки Генріка. Я знаходжу його в барі, він обертається з джин- тоніком у кожній руці, і його обличчя світиться, коли він бачить мене. Ми п’ємо напої, знаходимо два місця за столиком, де якісь хлопці, які чули його доповідь, засипають його компліментами. Він ввічливо спілкується з ними, але дбає про те, щоб я теж була залучена до розмови.

У барі надто людно, тому ми повертаємося до маленької обідньої зали, де рівень шуму більш стерпний. Ми вже збиралися сісти, коли підійшов Геннінґ і подякував Генріку за фантастичну промову. А потім спитав — чи може він ненадовго позичити Анну? Він не гає часу, його рука вже лежить між моїми лопатками. Я роблю ковток свого джин- тоніка, і простягаю його Генріку.

— Потримай. І нікуди не йди.

— Зрозумів. — Генрік посміхається, але я не посміхаюся у відповідь. Натомість я дивлюся на нього, щоби показати, що я серйозно — він не повинен нікуди йти. Це теж комплімент, чи не так?

На танцполі зараз не так багато людей, і Геннінґ користується нагодою, щоби поспілкуватися зо мною. Це нелегко при складному танцювальному ритмі, але він достатньо впевнений у собі, щоби пустити позавіч таку незначну деталь. Я маю лише смутне уявлення про те, як танцювати джиттербаґ, це скидається на те, як ми стрибали на уроці фізкультури в початковій школі. Але мені стає розуму рушати за Геннінґом, який достоту знає, що робити. Він притягує мене до себе, відпускає, обертає навколо, знову притягує, але цього разу по-іншому, обіймаючи мене руками.

— Ти йдеш за мною назирці, немов тінь, — каже він мені на вухо. Я відчуваю його губи на своїй шкірі.

Ми веселимося. Геннінґ спокусливий, елегантний і чудово пахне. Навряд чи дивно, що він має репутацію записного серцеїда в Стокгольмському земляцтві. Я в принципі нічого не маю проти сексу на одну ніч, але з Геннінґом? Ні, красненько дякую. Плітки розпочнуться ще до того, як він зніме запонки. Я не можу дочекатися, щоби повернутися до Генріка.

Він сидить за столом у маленькій залі з двома дівчатами. Здається, вони заглиблені в розмову. Мій напій стоїть на столі перед ним. Генрік виглядає дуже радісним, коли мене бачить, і відразу встає, щоби принести мені стілець, але я притримую його руку, я можу зробити це сама. Я сідаю потойбіч від нього й двох його нових шанувальниць. Я радісно їх вітаю, беру свій джин-тонік і роблю добрячий ковток.