Книга Сарек, страница 24 – Ульф Квенслер

— Відтак… — повів далі Якоб, перегортаючи карту, щоби було краще видно Сарек, — ми продовжимо шлях до Алаяврре, а післязавтра будемо в Сареку. Він вказав на озеро, один берег якого проходив по кордону між Падьєлантою та Сареком.

Навіть швидкого погляду на карту вистачало, щоб зрозуміти, що маршрут навколо Сарека був значно складнішим, ніж навколо Падьєланти. Практично вся центральна частина була зафарбована в коричнево-білий колір та вкрита синіми плямами, поєднаними між собою лініями. Коричневі ділянки являли собою місця, де контури рясніли так близько один до одного, що їх неможливо було навіть розрізнити. Білим же було позначено льодовики. Я знала, що багато льодовиків Швеції знаходяться саме в Сареку. А синім кольором були зображені озера й водні шляхи, насамперед Рахпаадно, потужна річка, що протікала долиною Рапа, поки не утворювала дельту на північно-західному кінці Лайтаврре. Назви гір розпалювали уяву: Руохтес, Цахкок, Алкатдж, Ахпар, Скаркі.

Це була справжня глушина, тисячі квадратних кілометрів без туристичних доріжок і фунікулерів, складна й невблаганна місцевість. Тут можна йти цілесенькими днями, не побачивши жодної людини, особливо в цю пору року. Посеред парку було позначене місце, де є телефонний автомат, з якого можна викликати екстрену допомогу. Але було цілком зрозуміло, що якщо надзвичайна пригода станеться в одному з найвіддаленіших куточків парку, то знадобиться кілька днів, щоб дістатися того автомату.

— Потім ми підемо північним берегом озера до Алґґаваґґе, — провадив Якоб. — Звідти вид на озеро просто чарівний. Тоді через Сарвесваґґе доберемося сюди. Саме тут ми отаборимося, адже тут відкривається чудовий кравид на всю долину. Потім ми продовжуватимемо йти до Рувд’юрсторґет, де зможемо зупинитися на день або два. Піднімемося на вершину, якщо буде хороша погода. — Він подивився на мене. — Мілена казала, що ти не боїшся висоти.

Ми не взяли із собою спорядження для скелелазіння.

Я маю достатньо спорядження — ми можемо лізти у зв’язці. Якщо ми отаборимося трохи на північ від Рувд’юрсторґет, то можемо дістатися до Стортоппен лише за день. Це найвища точка в Сареку, куди можна дістатися.

Я не хотіла собі в цьому зізнаватися, але можливість зайнятися альпінізмом була… спокусливою.

— Ми не планували займатися скелелазінням, — холодно сказав Генрік. — Ми зібралися в похід.

— Якщо дозволите мені сказати… — Якоб втупився в карту. Здавалося, тон Генріка вивів його з рівноваги. — Є й простіші підйоми, які взагалі не вимагають жодного обладнання. Можна піти через Бієрікяврре й піднятися на Вуойнестйакка.

— Або ми можемо розділитися на один день, — запропонувала Мілена. — Я тільки рада буду відпочити та почекати на вас, якщо ви захочете піднятися вдвох. Ми й раніше так робили.

Генрік глянув на неї, але нічого не сказав. Слова Мілени надихнули Якоба провадити далі.

— Рувд’юрсторґет — дивовижна місцина. Там можна побачити і ведмедів, і вовків, і росомах, і рисей. Якщо ви не захочете лізти на скелю, то зможете дуже цікаво провести день, спостерігаючи в бінокль за дикою природою.

— Пам’ятаєш, ти розповідав, що колись за тобою погнався самець лося? — спитала Мілена свого хлопця, з любов’ю дивлячись на нього.

— Так, це було дуже страшно.

— Це було саме біля Рувд’юрсторґет?