Книга Сарек, страница 26 – Ульф Квенслер

— Аварійний передавач. Якщо щось станеться, ми можемо надіслати повідомлення.

— Я наполягала, щоб він його взяв, — втрутилася Мілена.

— І ще одне. Я перевірив прогноз погоди, і обіцяють, що наступного тижня в Сареку буде переважно сонячно. Це незвично для цієї пори року, тож нам справді доцільно скористатися такою можливістю.

Я подивилася на карту. Синій, коричневий, білий… пригоди… Шанс побачити те, чого я ніколи раніше не бачила, поїхати туди, де я так мріяла побувати.

Я дуже хотіла сказати «так».

— Генріку, любий, думаю, нам варто повернутися в наше купе й обговорити це, тоді ми зможемо…

Він перебив мене, перш ніж я встигла закінчити речення:

— Нема що обговорювати. Я не хочу. — Його тон був твердим, але голос трохи тремтів — явна ознака придушеної люті. Очевидно, він весь цей час ледве стримувався, щоб не ввійти в суперечку, а ми, зайняті розмовою, цього навіть і не помітили. Ніхто йому не відповів.

— Я сів у цей потяг, щоб доїхати до Абіско та пройти маршрутом Кунгследен. Я не маю наміру зараз змінювати свої плани. Якщо решта хоче поїхати в Сарек, то будь ласка. Але мені це нецікаво.

— Якщо так, забудемо про це, — швидко сказала Мілена. — Ми будемо дотримуватись нашого початкового плану — Абіско.

Якоб почухав підборіддя й шию. Він, здавалося, намагався впоратися зі своїм розчаруванням.

— Чи можу я просто… — знов повів він, але Мілена вскочила.

— Облиш це, Якобе.

— Може, ти дозволиш мені закінчити? — Тон його був роздратований. Він різко подивився на Мілену, і та негайно відступила. Якоб глибоко вдихнув, очевидно, що він ще не був готовий здатися. Генрік склав руки й відхилився на спинку стільця.

— Річ у тому… — знову почав Якоб.

— Я не хочу знати, у чому річ, — уперто, мов дитина сказав Генрік. Якоб пустив його слова позавіч.

— Ви вже були на Кебнекайсе. У Сареку не обов’язково йти маршрутом, складнішим за той, якщо тільки ви самі не захочете. Ось що справді може в Сареку бути складним і трудомістким, так це пошук зручного маршруту, оскільки там немає маркованих стежок. Тож відразу годі зрозуміти — чи варто спускатися в долину чи краще спробувати, наприклад, піднятися вище на схил гори. А я це вже знаю, тому що ходив там кілька разів. Тож насправді це вийде не складніше, ніж маршрут на Абіско.

— Ще раз: я не хочу туди йти. Я не знаю, як ще тобі це сказати, щоб ти мене зрозумів.

Якоб і Генрік дивилися один на одного в зловісній тиші. Атмосфера навколо столу була напруженою. Мілена почувалася ніЯкобо, але мала безпорадний вигляд, наче вона не наважувалася нічого сказати Якобу. Я зрозуміла, що саме я маю спробувати залагодити ситуацію.

— Чому? — поспитався Якоб.

— Ти хочеш знати чому?

— Так. Назви мені причину.

Я втрутилася:

— Якобе, адже Генрік тобі вже сказав, що не хоче туди йти, тож і ти маєш…

Я не встигла продовжити, як Генрік перебив мене. Я рідко бачила його аж таким злим. Коли він подивився на Якоба, очі його були просто дикими.

— Ми ходили разом у походи протягом десяти років. А тут за тиждень до нашого від’їзду з’являєшся ти, наче чорт із табакерки й наче хочеш поїхати з нами, а потім, щойно ми виїхали зі Стокгольма, пропонуєш повністю змінити план. Що тобі таке? Хто ти в біса такий?

Він підвищив голос, і група з іншого боку проходу глянула в наш бік. Якоб підняв руки, немов на знак капітуляції, але не прохопився ані словом. Генрік усе ще дивився на нього.