Книга Сарек, страница 33 – Ульф Квенслер

Водій, Мілена та Якоб тепер утрьох уважно дивилися на термінал, наче глядачі в залі американського суду чекали на те, поки голова журі винесе свій вердикт. Потім на дисплеї з’явився новий текст. Я не могла розібрати, що саме там написано, але плечі Мілени трохи опустилися, і вона перенесла свою вагу на іншу ногу. Машина почала друкувати довший аркуш паперу — нарешті це був чек. Платіж пройшов. Вона подивилася на Якоба й знизала плечима, ніби кажучи, що теж цього не розуміє.

— Це до біса дивно, — пробурмотів Якоб.

Водій добродушно подивився на них:

— Таке буває — платежі буксують, а потім банк знов починає їх приймати. — Він відірвав квитанцію і віддав її Мілені. Якоб похитав головою й потупав сходами, заховавши картку назад у гаман. Він тримав його перед собою, тому я не дістала нагоди побачити його водійські права.

«От лайно», — подумала я.

Я купила квиток і піднялася за ними сходами. Вони сиділи попереду, там, звідки відкривався панорамний вигляд на краєвид. Якоб помахав мені рукою та вказав на сидіння поруч. Я променисто посміхнулася.

— Ні, я краще сяду тут, — сказала я, обравши ряд приблизно посередині автобуса. — Я спробую трохи поспати.

Я почула, як двері багажного відділення зачинилися і мотор запрацював. Генрік піднявся сходами й сів біля мене.

— Я знаю, де я бачила його раніше, — швидко випалила я.

Він спантеличився:

— Ти про що?

— Таж про Якоба. Генріку, я знаю, де я його бачила раніше. Пам’ятаєш, я казала тобі вчора, що впізнала його?

Я пояснила, що була впевнена, що то саме він був фігурантом у справі про домашнє насильство, коли я працювала судовим нотаріусом. Я також розповіла йому про свої нічні пошуки інформації про БКВ і Стефана Якоба Йоганссона. Генрік иав дедалі більш спантеличений вигляд. Потік інформації, що я вихлюпнула на нього, був більшим, ніж міг витримати його невідпочилий ранковий мозок.

— Але чому ти нічого не сказала? — зрештою запитав він.

— Спочатку я не думала, що це того варте. Ну, припустимо, він мало заробляє, змінив прізвище — і що тут такого? Але коли я впізнала в ньому насильника — це ж геть інше.

Генрік зітхнув:

— То що ти збираєшся робити? Повернутися?

— Спочатку мені потрібно переконатися, що це дійсно він. Мені потрібен його ідентифікаційний номер, щоб я могла пробити його по базі.

— Гаразд.

— Мережі тут працюють, ми ще маємо покриття, тож маємо час перевірити деякі речі поки будемо їхати автобусом. До Рітсема ще чотири години.

Генрік потер обличчя, тепер він здавався ще більше втомленим.

— А якщо виявиться, що це він?

— Тоді я поговорю з Міленою. Якщо він засуджений насильник, вона має право про це знати.

— Але ми з тобою все одно скасуємо подорож?

Автобус рушив, дедалі віддаляючись від зупинки. Стара станція залишалася позаду. Генрік витріщився на мене, вимагаючи відповіді:

— Анно?

— Не знаю! Якщо ми зможемо переконати Мілену поїхати з нами, то так, безумовно. Але якщо ні… Я не впевнена. Мені потрібно подумати.

Ми проїжджали повз потворні двоповерхові будинки. Цього ранку Єлліваре здавався холодним і негостинним поселенням. Ми побачили кілька тимчасових будиночків, що сиротливо скупчилися в степу. Здавалося, що сірий ковпак неба просто придавив їхні дахи. Коли ми виїхали з комуни, автобус повернув на дев’яносто градусів і набрав швидкість. Ми проїжджали повз гірськолижний курорт Дандрет.