Книга Сарек, страница 37 – Ульф Квенслер

— Як справи?

— Не дуже добре, — тихо сказала я. — Мені потрібно зв’язатися з певною людиною, а вона не бере слухавку. — Я відкрила список вихідних дзвінків і натиснула на останній набраний номер. Гудки. Невже я справді вірила, що це спрацює?

Автобус виїхав на головну дорогу й прискорився.

— Слухай, — пробурмотів Генрік. — Я думаю, що ми повинні повернутися. Ти, ймовірно, не встигнеш нічого дізнатися про Якоба, але ти не зможеш на нього не зважати та подорожувати з ним мов нічого й не було.

— А як щодо Мілени?

— Поговори із нею, поясни ситуацію — тоді вона зможе прийняти власне рішення.

Водій перемкнув передачу, і автобус помчав. Дорога піднімалася, і раптом перед нами відкрився вид на гори потойбіч гідроелектростанції. Здавалося, що це жорстока бетонна стіна заввишки кілька сотень метрів, що тягнеться вдалину. А далеко-далеко виблискували на сонці засніжені вершини. Погода однозначно покращувалася.

— Аннелі Петтерссон, — раптом пролунав голос мені в вухо. Я стрепенулася.

«Дякую, Боже: Дякую тобі», — подумала я.

Я раптом зрозуміла, що вже майже зневірилася. Я силилася щось відповісти, але мій голос звучав неприродно, я говорила майже фальцетом.

— Привіт, Аннелі, це Анна Самуельсон. Не знаю, чи пам’ятаєш ти мене? — Я подивилася на Генріка, він зустрів мій погляд. Я підняла вгору великий палець.

— Звичайно, я тебе впізнала. Приємний сюрприз.

Поки вона говорила, у моїй пам’яті поставала дедалі чіткіша картина: жінка років шістдесяти, трохи нижча середнього зросту, з квадратним обличчям та волоссям середньої довжини з нерухомим прямим чубком. Аннелі пропрацювала в Нацькому суді багато років. Вона була обізнаною та професійною, ніколи не здавалася неприязною, але доволі закрита. Невідома. Я нічого не знала про її особисте життя і припускала, що вона нічого не знає про моє. Я зовсім не була впевнена, що вона мені допоможе, але вона була моєю найбільшою надією. Моєю єдиною надією.

Ми обмінялися кількома ввічливими фразами, але Аннелі була на роботі, і я зрозуміла з її тону, що вона зараз не має часу для світських балачок. Я теж. Я глибоко вдихнула.

— Отже… Я хотіла спитати, чи не могла б ти мені допомогти. Я знаю, що це не те, чим ти зазвичай займаєшся, але це дуже важливо для мене, і це дуже терміново, — повела я, готуючи ґрунт для свого дивного прохання.

— Ясно, — з голосу Аннелі нічого не можна було зрозуміти.

— Мені потрібно з’ясувати особу чоловіка, якого було засуджено в справі про домашнє насильство, у якій я брала участь невдовзі після того, як прийшла працювати в суд — це мав бути квітень чи травень 2015 року. — Я зробила паузу, щоб вона могла мені щось відповісти, але вона не сказала ані слова. Не добрий знак. Я однаково провадила далі.

— Як я вже сказала, я б хотіла дізнатися, чи можеш ти мені допомогти. І мені справді потрібно дізнатися його ім’я дуже швидко — протягом наступної години чи близько того. — Я знову зробила паузу. Аннелі й далі мовчала.

— Аннелі? Алло?

Я подивився на свій телефон, який повідомляв мені, що дзвінок перервано. Я також звернула увагу на тривалість розмови. Потім я подивилася на верхній рядок меню, щоби перевірити наявність покриття. Жодної риски з чотирьох можливих.

— Ох, чорт забирай….

Генрік подивився на свій телефон: — Я теж не маю покриття.