Книга Сарек, страница 56 – Ульф Квенслер

О ні, ці відчуття ніхто не зрозуміє.

Я глибоко вдихнула, трохи зігнула коліна й напружила м’язи. Три рішучих кроки — і я стояла в мілкіших водах. Я зробила це. Останній крок на гравійний берег був дитячою грою. Якоб і Мілена усміхалися й аплодували.

— Чудово, Анно!

Якоб підняв руку, щоб дати мені п’ять, і я не змогла стриматися, щоб не посміхнутися й не відповісти. Мілена теж поставила мені долоню, але її увага вже була зосереджена на Генріку. Він щойно взувся в запасні кросівки й тримав по одному черевику в кожній руці.

— Ти можеш це зробити, Генріку! — вигукнула Мілена.

— Зв’яжи свої чоботи разом і повісь їх на заплічник! — закричав Якоб.

Але Генрік не прислухався до поради Якоба — він навіть не підвів очей. Він повільно й обережно рушив річкою.

— Добре йдеш, любий! — крикнула йому я.

Він дійшов до головного русла. Якоб підняв свої жердини, які я кинула додолу. Він пішов у воду й кинув їх у бік Генріка.

— Кидай мені свої чоботи!

Цього разу Генрік послухав і зробив, як казав Якоб. Черевики злетіли в повітрі й приземлилися на гравійний берег, де ми стояли. Тоді він почав йти вбрід, рівномірно й невпевнено, як і всі ми.

Не доходячи до середини, він зупинився на місці. Він здавався дуже невпевненим у собі, дивився то вгору, то вниз за течією, ніби шукав легшого шляху, якого ніхто з нас не знайшов. Звичайно, не було жодного.

І з його пози, і з виразу обличчя я бачила, що він наляканий. Його руки так міцно стискали жердини, що кісточки пальців побіліли. Мілена, яка знала його майже так само добре, як я, теж це бачила.

— Я думаю, тобі доведеться йому допомогти, — тихо сказала вона Якобу.

— Зачекай — я йду! — Якоб почав рухатися до Генріка. Я була майже впевнена, що Генрік, мабуть, бачив його краєм ока, хоча й не підводив очей. Приниження через потребу прийняти допомогу від Якоба було занадто сильним, тож замість того, щоб чекати, Генрік зробив довгий крок вперед, потім ще й ще, і я не знаю, чи він став на хиткий камінь, чи просто течія була надто сильною, але він втратив рівновагу й впав.

Мілена закричала, а я кинулася в річку.

На кілька секунд Генрік і його рюкзак зникли під поверхнею. Він напівпідвівся, роззявивши рота від шоку від крижаної води, але течія знову підхопила його, і він повалився назад. За лічені секунди його віднесло метрів на десять-п’ятнадцять доліріч. Він зумів знайти опору й спробував підвестися, але знову впав. На щастя, зараз він був у мілких водах, і його не змило далі.

Я якнайшвидше підійшла до нього й схопила його однією рукою за комір, а другою — за заплічник. Я тягнула й штовхала, поки ми разом не вилізли на гравійний берег. Генрік досі стискав жердини Якоба в долонях, немов у тисках. Я дозволила йому приблизно хвилину зводити дух, а потім потягнула за собою через вузькі рукави до безпечного іншого боку. Ми це зробили.

Генрік скинув із плеча свій мокрий рюкзак і впав на траву. Він скинув кросівки, ліг навзнак й заходився знімати штани. Мілена допомагала, смикаючи за гачі. Я була зайнята власним роздяганням — я теж промокла до нитки.

Слава Богу, сонце світило з усе ще безхмарного неба. Принаймні ми мали час знову зігрітися та висохнути. Якби погода була гіршою, ми могли б так і не просохнути до кінця тижня.

— Тобі слід було зачекати — адже я йшов тобі на допомогу, — сказав Якоб.