Книга Сарек, страница 59 – Ульф Квенслер

— Як? Невже в тебе немає трьох дітей у Гельсинборзі, яким ти маєш платити аліменти? — пожартувала я — Наскільки я знаю, ні, — усміхнувся Якоб. — Хоча я колись отримував позов у справі про встановлення батьківства — ДНК-тест, усе таке. Але це виявилася не моя дитина.

— Але могла бути твоєю?

— Звичайно, так. — Вираз його обличчя тепер був серйознішим. — Але я б не… Я маю на увазі, якщо я знайду належну жінку, то я готовий заспокоїтися. Очевидно. З правильною жінкою я хочу дітей, будинок і собаку. Увесь пакет.

— Серйозно? — Тепер він почав відкриватися, і я не хотіла переривати.

— Я такий — за що б я не брався, я це виконую на всі сто. Немає золотої середини. Якщо лізу на скелю, то на найвищу. Якщо я подорожую, то я поїду на край довбаного світу. Я хочу отримати все.

— Зрозуміло.

— І якщо я будую сім’ю, то я будую сім’ю. Я буду поруч із моїми найріднішими до кінця мого життя. Мої діти матимуть зовсім інше виховання, ніж я.

Якоб говорив так, наче брав участь у телевізійному реаліті-шоу. Раптом мені захотілося, щоб Генрік чув усе це. Я знала, що ми би потай обмінялися поглядом і подумали б те саме: «Ти граєш на публіку, Якобе».

— То що робить хороший батько? — запитала я.

Він відповів не відразу. Кілька секунд я чула лише наше дихання, скрип наших рюкзаків, удар наших черевиків об землю. Він не хотів відкриватися мені більше? Я влізла в занадто особисте?

— По правді, я не знаю, — сказав він нарешті. — Мій батько пішов ще до мого народження.

— Який жах.

— У моєї мами було дуже багато хлопців, і деякі були досить непоганими, але стосунки ніколи не тривали довго. Вони не могли з нею ужитися, тому зникали.

— Розумію.

— Тож вона вихлюпувала на мене весь свій розпач.

— Звучить жорстко, — сказала я якомога співчутливіше.

— Вона була психічно хвора. Я зрозумів це, коли був зовсім маленьким — вона просто була не такою, якими мають бути люди. Я знаю, що провів деякий час у прийомних батьків, коли мені було сім чи вісім років. Я припускаю, що тривогу забила школа.

— Але ж твоїй матері вдалося тебе повернути?

— Авжеж. Це було ніби американські гірки — іноді їй вдавалося зібрати себе докупи. Але вона була… на додачу до всього вона була патологічною накопичувачкою. Тож удома були старі газети та скрізь нагромаджені купи всякого лайна. Від кімнати до кімнати тягнулися ніби вузькі коридори. Я ніколи не запрошував до себе друзів. Ніколи. За всі дев’ять років у школі. Найбільше я боявся, що вона дізнається, що в школі плануються батьківські збори й прийде на них. Одного разу вона отримала листа від мого вчителя з проханням підійти до нього, але я сказав їй, що зустріч відкладено, бо вчитель захворів на грип. На щастя, вона мені повірила.

Коли Якоб говорив, його самовпевненості ніде не було видно. Голос його звучав сумно, і я не могла не переживати за маленького хлопчика, який соромився своєї психічно хворої матері.

— Це, мабуть, було жахливо.

— Так, це було важко.

— Хіба не було когось дорослого, до якого можна було б звернутися?

— У молодшій школі в мене був хороший вчитель — Тоні. Він знав дещо з того, що відбувається, але не все. Інколи я гуляв із ним і його сім’єю на вихідних — ми ходили на риболовлю і ще кудись. Це булі фантастичні відчуття. І він знову залучив соціальні служби. Принаймні я потім думав, що то був він. Але мама зібрала себе докупи, навела лад у квартирі. Я думаю, вони й не думали, що є про що ще хвилюватися.