Книга Сарек, страница 60 – Ульф Квенслер

— Боже, Якобе…

— Я пам’ятаю, що коли мені було близько шести років, я дуже розсердився через щось і сказав «хер». Моя мама затягнула мене у ванну кімнату й хлюпнула мені в рот «Туалетного Каченя». Потім вона намагалася засунути мені в рота йоржик для унітаза, щоби почистити язик, але йоржик не влазив, тож вона просто почала бити мене.

— Це звучить жахливо.

Якоб криво посміхнувся.

— Іноді це було досить божевільно.

Деякий час ми йшли мовчки, потім я запитала:

— Ти досі спілкуєшся з нею?

— Вона померла. Певно, що я не кладу квіти на її могилу. Коли я відчуваю, що занепадаю духом, я…

— Що?

— Я впевнений, що це звучить безглуздо, але я вважаю, що в мене все добре в житті, незважаючи на моє дитинство. І я нікому нічого не винен.

— Я розумію.

— Ой, мене слухати — не переслухати, — сказав він вибачливо. — Тепер ти знаєш про мене набагато більше, ніж знає Мілена.

— Справді? Я не хотіла допитуватися.

— Усе добре — навпаки, мені приємно зняти цей тягар із грудей. Я можу з тобою поговорити. — Він кинув на мене довгий, пильний погляд, і я кивнула й посміхнулася, але відчула себе трохи незручно. Він звів розмову на надто особисті речі. Я хотіла дізнатися про нього більше, але не очікувала, що він вдаватиметься аж у такі подробиці.

— То як проходило твоє виховання? Я припускаю, що ти народилася зі срібною ложкою в роті?

Я почала розповідати йому про своє дитинство в Стоксунді. Було добре змінити тему розмови, відійти від раптової близькості, яка виникла між нами. Було також невиразне бажання поділитися деякими своїми важкими спогадами в обмін на опис Якобом його жахливого дитинства.

— Зовні все було добре, фінансово і так далі. Мій батько заснував компанії, потім продав їх і заробив статок, тож коли я була дитиною, він переважно займався тим, що був членом правління. І другом колишніх політиків, голів компаній і так далі. Моя мама за освітою викладачка мистецтва, але вона сиділа вдома й вела господарство.

— Угу.

— Я думаю, що немає жодної біди в тому, щоби бути домогосподаркою — узагалі в родині можна розподіляти обов’язки, як заманеться, якщо обидві сторони з цим погоджуються.

— Звісно.

— Але мій батько за характером волів домінувати, тому я майже впевнена, що в моєї матері не було вибору. Вона не наважилася піти проти нього — ніхто з нас не наважився. Вся родина була постійно напружена, намагаючись весь час розуміти, що в нього на думці. «Чудово, у нього гарний настрій — ми можемо розслабитися цього вечора». Але якщо хтось із нас припускався найменшої помилки або якщо ми, наприклад, не цілком розуміли, що він від нас хотів, він ставав розлюченим. Або бувало, що щось траплялося в нього на роботі, і він зривався на нас. Часто ми не мали зеленого поняття, чому саме. І завжди було ще гірше, коли він випивав.

— Схоже, вам було дуже важко.

— Так, він дійсно знав, як зробити нам боляче, коли був у поганому гуморі. Він не зупинявся, доки хтось із нас не був повністю розчавленим. Він міг доконувати маму через те, що їжа була недостатньо смачною або тому, що вона набрала вагу, або тому, що вона недостатньо рішуче розмовляла з прибиральником — через будь-що. Він продовжував і продовжував, поки вона не починала плакати.

Одна лише розмова про мого батька викликала в моїх грудях давні горе й гнів. Якоб мовчав, чекаючи, що я поведу далі.