Книга Сарек, страница 65 – Ульф Квенслер

Мені знову тринадцять років, я татова дочка й не хочу, щоб він спрямував свій гнів на мене.

Я абсолютно зневажаю себе в той момент. Але я мовчу.

Через кілька годин ми з Еріком залишаємося самі на кухні. Миємо вручну фужери, звільняємо посудомийну машину, наповнюємо її знову. Ми можемо чути віддалений звук татового хропіння, що доноситься зі спальні. Мама вирушила на довгу прогулянку. Можливо, просто зараз вона розмовляє телефоном з кимось зі своїх старих друзів, з тими, хто завжди був поруч із нею. Можливо, вона відкривається їм. Можливо, їй кажуть, що вона повинна покинути чоловіка, і, можливо, цього разу вона послухає. Я все одно сподіваюся на це.

Коли ми закінчуємо, я йду пакувати свої речі, бо готуюсь повернутися до Уппсали. Я надто розлючена на тата, щоби попрощатися з ним, і не маю наміру чекати, поки з прогулянки повернеться мама. Чесно кажучи, я хочу втекти якнайшвидше. Опинитися подалі від моєї зради Еріка.

Моя сім’я робить мене гіршою людиною. Я хочу повернутися до свого звичайного життя, до звичайної себе.

Ерік проводжає мене. Вітер виє у верхів’ях сосен, вони гойдаються сюди і туди так сильно, що, здається, ладні впасти. З моря несе холодну солону мрячку. Я ставлю свою валізу, розкриваю руки й міцно обіймаю Еріка. Ми довго стискаємо одне одного. Я не хочу його відпускати, ніби мої обійми можуть зробити його щасливим, подарувати йому хороше життя.

Він відпускає мене першим.

До побачення, сестричко, — каже він. Він усміхається, але очі сумні й стомлені.　До побачення, Еріку, бувай. — Я беру свою валізу й рушаю на крутий пагорб до головної дороги. Автобусна зупинка розташована за кілька сотень метрів завдальшки.

На пів дорозі вгору я повертаюся й бачу, як він дивиться на море.

Іду далі до автобусної зупинки.

Більше мені ніколи не судилося побачити Еріка.

«Скільки я можу йому про це розповісти? Я йому взагалі можу про це розповісти?»

Мені знадобилася лише частка секунди, щоб вирішити, як відповісти на запитання Якоба. Ні, звичайно, я не можу всього розповісти.

— Е… ні, не зовсім так. Я більше не розмовляю з татом.

Якоб ніжно поклав свою руку мені на плече. Не скидалося на те, щоб він це зробив спеціально, можливо, це був просто спонтанний жест співчуття, і в той момент я з приязністю його прийняла. Однак я зрозуміла, що сказала йому набагато більше, ніж збиралася, хоча й приховала найважливіше. Безсумнівно, Якоб вважав, що мені потрібно «відкритися», щоб хтось мене вислухав. Те, що починалося як проста розмова, насправді зробило атмосферу між нами більш інтимною.

Жоден із нас деякий час не прохопився ані словом. Кілька годин ми неухильно йшли в гору, зробивши лише коротку паузу, щоб випити води. Місцевість тепер вирівнювалася, коли долина звужувалася між двома високими скелями. Ми наближалися до перевалу. Я озирнулася. Як і вчора, Генрік і Мілена відстали так далеко, що їх не було видно.

Небавом перед нами відкрився сніжник — довге рівне снігове поле. Якоб сказав мені, що минулого разу, коли він був тут, було достоту так само — здавалося, сніг ніколи не сходив. Я стала на сніговий покрив, розламавши черевиками наст, завмерла й відчувала, як холод повільно досягає моїх перегрітих ніг. Було дуже приємно. Якоб посміхнувся мені.

— Ходімо, — сказав він. — Щойно ми переберемося через цей пагорб, ми зможемо побачити наступну долину. І наступну, і наступну. Це найдивовижніший краєвид.