Онлайн книга «Сарек»
|
— Я маю на увазі, що мені було цікаво, ким насправді був Якоб Тессін, але під час походу я не побачила нічого незвичайного, ба більше загрозливого. Навпаки, він був дуже милий. Тепер я зрозуміла, який він був поганий. Я намагалася зупинити його мовленнєвий потік, але він не слухав. Він знай казав: «Почекай, почекай, дай мені закінчити». — Як довго це тривало? — Не знаю. Мені здавалося, що століття. — А де були Генрік і Мілена? — Вони були дуже далеко позаду — мабуть, минула година, перш ніж вони наздогнали нас. — Чи була поведінка Якоба загрозливою? — Спочатку ні. Але згодом він почав розуміти той факт, що те, про що він мріяв, не станеться. Відтак його тон змінився. Розділ 20 Ми віч-на-віч із Якобом, унизу перед нами долина, повз біжить струмок. Над нами сніжник. Ні знаку Генріка та Мілени. Я думала повернутися, піти їм назустріч — думка залишитися наодинці з Якобом була майже нестерпною. Однак якби я це зробила, Генрік і Мілена відразу б зрозуміли, що щось трапилося. Мені довелося б відповідати на їхні запитання, а я воліла вдавати, що все нормально. Якоб не обійняв мене, не намагався поцілувати мене в шию і не витратив пів години на те, щоби переконати мене бути разом. Зрештою він здався. Відійшов, сів на камінь і дивився на долину. Він повернувся до мене спиною, тож я могла потайки спостерігати за ним. Він мав такий вигляд, ніби щойно отримав новину, яка перевернула весь його світ. Йому було важко зрозуміти, що я не відчуваю до нього те саме, що він відчуває до мене. Я не боялася його — принаймні тоді. Лише потім мені спало на думку, що він міг завдати мені фізичного насильства. Чому я не передбачила цього з самого початку? Правда, це могло здатися геть дивним з його боку, враховуючи, що Генрік і Мілена могли з’явитися будь-якої миті, але ж на той час я вже знала, що Якоб має шпака в голові. Як я могла бути впевненою, що моя відмова не спровокує його нападу? Невдовзі стало зрозуміло, що я не можу бути в цьому впевненою. То був жахливий момент, коли йому стало ясно, що він помилявся щодо моїх почуттів до нього. Поранена дитина, яку я бачила раніше, раптом знову повернулася. На його обличчі був написаний сором, ненависть до себе та відчуття незначущості. Він знав, що стратив, і виглядав геть розгубленим. Я не могла не пов’язати цей його вигляд із тим, що він розповідав мені про своє дитинство. Він ніби знову став вразливою, беззахисною шестирічною дитиною. Він відвернувся, пішов і сів на камінь. Можливо, саме тому він і повернувся до мене спиною, не хотів, щоб я бачила його обличчя. Він трохи побув там, а я дивилася на нього, вряди-годи поглядаючи на сніжник. Господи, ну чому вони йдуть так повільно? Звичайно, вони повинні бути тут небавом! Але вони не йшли. Поступово я змирилася з думкою, що ми з Якобом застрягнемо тут надовго, він сидітиме на камені, а я стоятиму біля струмка, виглядаючи Генріка та Мілену. Мені стало спокійніше. Це ще можна було витерпіти. Але потім він підвівся, глибоко зітхнув і повільно підійшов до мене. Його очі були прикуті до землі, він однією рукою потирав підборіддя та кутики рота. Пораненої дитини вже не було видно. Він відновив контроль над своїми рисами обличчя й тепер був закритим, твердим. Інстинктивно я напружила тіло, відчула, як калатає серце. Він зупинився поодаль. |