Книга Сарек, страница 96 – Ульф Квенслер

Я відчула сплеск люті.

— Я не хочу цього чути! — Мій голос тремтів від злості. — Не кажи мені цього лайна!

Він мовчав, тому я повела далі:

— Ми й далі боремося тут за виживання — ти не розумієш? Ми посеред пустелі без карти. Ми, трясця, у реальній небезпеці!

Я надто довго стримувала емоції — моє розчарування через те, що він втратив карту, його постійне зациклення на наших помилках замість того, щоб зосередитися на шляху вперед, відчуття, що він змушує мене тягнути нас обох. Кришку зірвало, моя злість закипіла.

— Якщо ми виберемося звідси живими, ми зможемо говорити про що завгодно, але не зараз!

— То ти думаєш, що ми помремо?

— Ні, якщо ми зосередимося та збережемо холоднокровність. Але ми не можемо роздумувати над тим, що вже сталося. Хіба ти цього не розумієш?

— Усі дивуються, чому ми не одружені, — продовжив Генрік тим самим рівним тоном.

— О, заради Бога.

— Чому ти ніколи не хочеш говорити про дітей?

— СТУЛИ ПЕЛЬКУ! — закричала я і вдарила його по руці. Важко. Я просто хотіла змусити його зупинитися. Це не могло бути боляче, його плече було захищено спальним мішком і кількома шарами одягу, але я не мала цього робити. Це було щось абсолютно нове в наших стосунках. Ніхто з нас ніколи не вдавався до фізичного насильства під час сварки.

Він був приголомшений і мовчав, а мені було так соромно. Я відразу вибачилася. Ми обійнялися й поцілувалися, лежали в коконах спальних мішків, притиснувши обличчя одне до одного, і невдовзі дихання Генріка сповільнилося. Він заснув.

Але я довго лежала без сну.

«Чому ти ніколи не хочеш говорити про дітей?»

Я думала про ту весну сім років тому, коли ми їхали до Флоренції. Як тепло було вдень, хоч був лише квітень. Як у Швеції в липні. Якими короткими були сутінки, темрява впадала, як завіса, приносячи із собою у повітря дивовижний холод.

Майже два роки минуло з тієї жахливої середини літа та всього, що сталося після, що зруйнувало мою родину. Я більше не розмовляла з батьком. Генрік став моєю новою постійною точкою опори, моєю безпечною гаванню в житті.

Його щойно призначили на постійну посаду викладача в університеті, і ми поїхали це святкувати. Через два з половиною роки ми більше не вважали за потрібне зберігати наші стосунки в секреті. Не те, щоб я переймалася через цю таємничість, навпаки, це додавало певної пікантності. Ми домовлялися про зустріч у піцерії у віддаленому від нас районі Уппсали, куди ніхто з університету ніколи не зайшов би. Тож я сідала на приміський потяг до Кнівсти, йшла сотню метрів від станції, там Генрік зустрічав мене на орендованому автомобілі, і ми мчали на вихідні в розкішний готель у маєтку в Зормланді.

Можливо, це була просто гра, у яку ми грали, тому що вона нас розважала. Якось Генрік згадав, що, на його думку, його колеги знають про нас.

Але тепер ми були у Флоренції. Генрік був там кілька разів і добре знав місто. Ми проводили дні, блукаючи між галереями та церквами. Він був цікавим гідом, але я не мала його здатності занурюватися в картину чи скульптуру, не звертаючи уваги на плин часу. Я часто виходила з музею раніше за нього й прямувала до найближчого кафе просто неба. Я потягувала лате на весняному сонці, дивлячись на потік людей, що проходили повз. Китайці, японці, американці. Супер-елегантні італійці, я припускаю, то були флорентійський вищий клас: блискуче чорне волосся, ідеально зачесане назад, оливкова шкіра, сонцезахисні окуляри, рожева сорочка з невимушено закоченими рукавами, темно- сині замшеві лофери на босоніж.