Книга Сарек, страница 100 – Ульф Квенслер

Приблизно за годину я знайшла поросле травою плато біля струмка, яке було достатньо великим для нашого намету. Неподалік був схил, який ставав дедалі крутішим, аж поки не перетворився на голу перпендикулярну скелю. Було важко сказати, на добре це чи на зле.

Я запропонувала тут і зупинитися на ночівлю. Генрік кивнув, надто втомлений, щоб говорити. Ми разом поставили намет та надули ліжка. Ми зняли мокрий, смердючий одяг і заповзли в спальні мішки, поки що менш смердючі, але досі холодні, і наша постільна білизна теж була вологою. Я залишила на собі кофту з мериносової вовни й поліаміду, це дещо допомогло, але я тремтіла ще досить довго. Сам спальник був далеко не сухим, скрізь пройшла волога. Зрештою дощ переміг.

Генрік майже відразу заснув, але я не була такою втомленою, я хотіла тепла, а не відпочинку. Зрештою я перестала тремтіти. Мені все ще було холодно, озноб пробігав по моїй шкірі, коли я крутилася і вертілася. Він припинявся лише тоді, коли я лежала геть нерухомо. Я потягнулася в спальнику, зняла шкарпетки, затиснула одну ступню в долоні. Лід у льоді. Я вщипнула шкіру під великим пальцем ноги й нічого не відчула. Ніби я вщипнула шматок м’яса, який вийняли з морозильної камери й залишили на кілька годин розморожуватися.

Я не зігрілася, просто мені було трішечки менш холодно. І я зрозуміла, що все тепло, яке ми матимемо в Сареку — це тепло нашого власного тіла, і ще ми могли виробляти трішки тепла, готуючи та споживаючи гарячу їжу, і що нам доведеться зберігати це тепло тіла, як стародавні люди зберігали перший вогонь у своїх печерах. Анічого не має пропасти даремно.

Яке це негостинне місце.

Ми повечеряли в наметі, спершись на надувні ліжка. Пізніше ми швидко вибігли на вулицю, щоб сходити в туалет і почистити зуби. Спускалися сутінки, світ втрачав свої кольори, все було таким самим темно-сірим, як небо над нами,　а дощ продовжував іти. Величезна груба скеля здіймалася на невеликій відстані, незворушена нашою присутністю. Насправді це було й не на добре, і не на зле. Це просто не хвилювало. Це було очевидно, але мені було незатишно. Чи жили б ми, чи померли б біля її ніг, як безглузда жертва, горі це було байдуже. Вона мала намір залишитися тут ще кілька мільйонів років мовчазною і незмінною.

Я прокидалася кілька разів протягом ночі, все ближче до ранку. Здавалося, що дощ ущух, потім став сильнішим, а потім знову вщух. Генрік хропів поруч зі мною, і це було добре — йому потрібен був безперервний нічний сон більше, ніж мені. Кожного разу, коли я прокидалася, мені ставало трохи холодніше. Холод був схожий на військо, що повертає втрачені землі.

Почало світати. Я перевірила час: сьома п’ятнадцять. Мені було надто холодно, щоб знову заснути, тому я виповзла надвір, намагаючись не заважати Генріку. Я встала й витягнула свої задерев’янілі кінцівки. Вчорашню крижану зливу змінив м’який дощик, який здавався майже приємним у порівнянні з нею. Небо було блідішого відтінку сірого. Гора все ще була там, і вперше я могла просто розрізнити її конічну вершину.

Я дістала свій водонепроникний одяг і котелок і спустилася до струмка, щоб набрати води. Я прагнула відчуття ситості, тепла в животі від великої порції каші. Ми залишили пічку в безпеці під навісом. Я дістала її і поставила на те місце, де готувала їжу вчора ввечері. Я вийняла сірники із захисного поліетиленового пакета й повернула кран на газовому балоні.