Книга Сарек, страница 101 – Ульф Квенслер

Я нічого не почула.

Я ще трохи повернула кран.

Чому не він не шипить?

Я ще трохи повернула кран.

Все ще нічого.

Балон був порожній.

Я СТОЯЛА НА КОЛІНАХ ПІД ТЕНТОМ, ПОВНІСТЮ СПУСТОШИВШИзаплічник. Одяг, їжа, різноманітні дрібниці — я склала все це поверх рюкзака Генріка, своїх чобіт і його чобіт, а коли в мене закінчилося місце, я стала класти речі просто на вологу багнисту землю. Мені треба знайти те, що я шукаю.

Інший газовий балон.

Я була цілком впевнена, що ми брали два зі Стокгольма.

Я спорожнила бічні кишені та нижнє відділення, куди зазвичай складала лише свій спальник і водонепроникний чохол рюкзака. Я навіть відкрила верхній відсік, щоб перевірити, хоча прекрасно знала, що балон туди не поміститься.

Гаразд. Тож він, мабуть, опинився в рюкзаку Генріка.

Я запхала все назад у свій заплічник так, ях воно лежало раніше, і атахувала рюхзах Генріка з тією ж відчайдушною енергією. Я почула звухи зсередини намету, не дивно, що я розбудила Генріка.

— Що ти хажеш? — запитав він сонно.

Лише тоді я зрозуміла, що бурмотіла собі під ніс довгу, звивисту лайху: «Лайно, і ях це взагалі могло статися, і будь ласха, будь ласха, і де ділася ця хрінь».

— Е-е… нічого, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав спохійно.

— Ти щось загубила?

— Мм.

Наразі я спорожнила основне відділення рюхзаха Генріка. Балона не було.

Він розстібнув спальних і виліз. Пробурмотів: «Ісусе, мені холодно…»

Ми сиділи всередині намету, їли житній хліб із сиром зі смаком креветок і пили крижану воду. Ми були поза дощем, що вже було непогано, але наші зуби цокотіли.

І так буде, поки ми не знайдемо вихід із Сарека або не зустрінемо інших туристів. Відсутність газу означала відсутність гарячої їжі, гарячих напоїв, усього, що могло б навіть тимчасово зігріти — ми більше не мали жодного захисту від холоду та вологи.

Все, на що ми могли сподіватися, це зміна погоди, повернення сонця. Це б нам допомогло вдень, але вночі ми однаково тремтіли б, як бродячі собаки, у вологому одязі та спальних мішках.

У голові я перебирала їжу, яку ми мали. Супи в пакетах, макарони, сублімовані страви. І напої: розчинна кава, чай, пакетики гарячого шоколаду. Кожна річ потребувала окропу. Окрім того, ми могли зробити бутерброди, а також мали солодощі та приправи, такі як салямі, пармезан та трохи сушених грибів. Як довго вистачить наших запасів?

«Ось іде людина, голодна і холодна, але все ж вона перемогла».

Ми будемо голодні і холодні, але все-таки могли перемогти.

Чи не так?

Ось воно знову підняло свою потворну голову: паніка. Мій настрій різко погіршився, як палаючий літак, що падає до землі по спіралі смерті.

«Ні-ні-ні, — казала я собі. — Не дозволяй собі так думати. Ти вийдеш із цієї халепи живою. Ти все-таки переможеш. Збери себе докупи».

Ми жували житній хліб і говорили про балони. Точніше, я говорила про балони, а Генрік слухав.

— Я знаю, що в нас було два балони. Я перевірила той, який був у нас вдома, і він був неповний, тому я купила другий у «Натуркомпанієт», коли була там із Міленою. Щоб підстрахуватися.

Генрік машинально жував, тупо дивлячись у простір. Дрож пройшов його тілом, потім він сказав:

— Ти впевнена, що запакувала обидва? Не тільки новий?

— Я цілком впевнена. Я не розумію — чи не могли Мілена та Якоб взяти один?