Книга Сарек, страница 154 – Ульф Квенслер

Нам було легко спілкуватися, він здавався зацікавленим і уважним, але навіть на тому першому побаченні в мене було крихітне відчуття, що він грає роль, що справжнього Якоба тут немає. Було щось у тому, як блищали його очі, коли він на мене дивився.

Протягом вечора його телефон тричі дзвонив. Він вибачався, казав, що це пов’язано з роботою, і він повинен відповісти. Після третього разу він вимкнув звук і пообіцяв не відволікатися. Я запитала його, де він працює.

— Я консультант БКГ, — сказав він. — Мої клієнти очікують, що я буду доступний 24/7.

Я на сто відсотків впевнена, що він сказав БКГ. Сто відсотків.

Того вечора Якоб прийшов до мене додому, і ми займалися сексом. Він був хорошим коханцем, чуйним і поступливим, лютим і могутнім, коли я дозволяла, коли хотіла. Він не залишився, і ми більше не бачилися до середини наступного тижня. Більшу частину часу наступними днями я переважно думала про нього.

Коли я сказала Якобу, що незабаром маю вирушати в гори з двома старими друзями, він сприйняв цю новину з великим ентузіазмом. Він сказав, що любить гори й провів там багато часу, як узимку, так і влітку. Якоб попросився піти з нами. Я обіцяла поспитатися про це у своїх друзів, але деякий час нічого Анні не казала. Це було непросто.

Одного вечора ми сиділи в затишному ресторані в Старому місті. Але вже скоро телефон Якоба задзижчав. Він　вибачився: «Робота, треба відповісти, повернуся через хвилину», — і вийшов на вулицю. Я теж підвелася та пішла в туалет, що був саме біля входу. Двері на вулицю були не причинені, і я підслухала розмову: «Ні, я не можу сьогодні ввечері, мені доведеться працювати допізна». Я зупинилася, затамувала подих, хотіла почути, що буде далі. «Ха-ха… Слухай, я прийду, коли закінчу?»

Я замкнулася в кабінці, зібралася з думками, а сльози розчарування наповнили мої очі. У мене були почуття до нього, але що ж тепер. Я глибоко вдихнула. Тепер мені залишалося лише пережити цей вечір.

Я повернулася до столу, де на мене вже чекав Якоб, який запевнив мене, що вимкнув телефон. Я кивнула й посміхнулася. Він нічого не помітив.

Після вечері він сказав, що втомився та й повинен завтра бути на роботі о сьомій ранку, чи нічого, якщо він не поїде до мене? Ми розлучилися біля ресторану поцілунком. Був темний літній вечір, від стін вузьких вулиць ще віяло денним теплом. Далеко-далеко вгорі було темно-синє небо, і, бредучи до станції метро, я думала, що більше ніколи не хочу бачити Якоба.

Але минуло кілька днів, і мені спало на думку, що я ж ніколи й не очікувала зустріти в Інтернеті свого Чарівного Принца, тож чому я була розчарована? Хіба ми не приємно проводили час разом? Так. Хіба він не був найкращим коханцем, якого я коли-небудь мала? Так. Чи не могли б ми продовжити цю гру ще деякий час? Так. Цілком могли б.

Якоб постійно запитував мене про гори — що мої друзі сказали про те, що він поїде? Я відповідала ухильно, але згодом почала думати, що це непогана ідея. Мені потрібно було кинути виклик собі та своєму страху перед соціально незручними ситуаціями, мені потрібно було навчитися не ніЯкобіти через те, що роблять інші люди, навіть близькі. Мої стосунки з Анною застрягли в незмінній моделі, де вона　завжди була енергійна Пеппі Довгапанчоха, а я покірна Анніка. Було б корисно, щоб ми зрушили з цієї позиції — може, вона почне бачити мене в іншому світлі.