Книга Сарек, страница 155 – Ульф Квенслер

Я також хотіла змінити ситуацію з Генріком. Хотіла, щоб і він побачив мене в іншому світлі, а не просто як стару завжди самотню подругу.

Тож за тиждень до того, як ми мали вирушати, я сказала Анні, що зустріла чоловіка й запитала, чи може він піти з нами в гори. Я наполовину сподівалася, що вона скаже «ні», але вона не сказала. Це означало, що все тепер залежало від мене — сказати Якобу, що Анна погодилася чи збрехати?

Я думала про це день або близько того, а потім сказала Якобу, що він може йти з нами. Він негайно заходився будувати плани, щоб ми всі змінили маршрут та вирушили в Сарек. Я по-дурному сказала, що Анна вже багато років мріє там побувати, і це викликало в нього ще більше ентузіазму. Очевидно.

Очі Якоба заблищали, коли він побачив Анну — у момент нашої зустрічі на вокзалі, а потім блищали весь час, поки ми їхали в поїзді та зокрема у вагоні-ресторані. І Анна — з тією своєю прямою, трохи сміливою поведінкою, Анна, яка здається надзвичайно сильною для практично кожного чоловіка на планеті. Ревнощі — я не хотіла це визнавати, але вони однаково були. Я ж перша зустріла цього чоловіка. Чи має вона втручатися?

А потім була сцена у вагоні-ресторані, така ганебна, така неприємна. Візитна картка, БКВ, Якоб пильно дивиться на мене: «Чому ти кажеш людям, що я працюю в БКГ?»

Він сказав мені та, безсумнівно, багатьом іншим, що він працює в БКГ, одній із найпрестижніших консалтингових компаній у світі. Однак він був достатньо розумним, щоб усвідомити, що хтось може дізнатися, що він бреше, тому він зробив візитні картки, надрукувавши на них БКВ, щоб мати шляхи відходу.

Я вже знала, що він був нечесний, але коли почула таке заздалегідь заплановане та заготовлене пояснення для брехні — просто втратила мову.

Генрік викрив Якоба, але він просто тоді сам не усвідомлював цього. А я йому не допомогла. Проте тієї ночі в поїзді, коли ми лежали на своїх полицях, я вирішила, що допіру ми повернемося до Стокгольма, я порву з Якобом.

Чи варто мені все це розповісти Генріку, викласти свої карти на стіл, викрити себе, бути повністю відвертою щодо того, що я насправді думала, чого я насправді хотіла?

Ні, я не наважилася. Я думала, що ще маю час. Тому замість цього я запитала:

— Що ти думаєш про нього?

— Про Якоба?

— Так.

Він відповів не відразу. Ми перейшли через перевал, обабіч якого були високі гори, і сніжник почав плавно спускатися вниз. Далеко внизу ми могли побачити Сарвесваґґе.

— Він здається милим. Він багато знає про гори.

— Він багато знає про гори? Це все, що ти можеш сказати про Якоба?

Генрік ніЯкобо засміявся й знову замовк.

— Я розумію, чому він тебе приваблює.

— О? Чому він мене приваблює?

— Ну він гарний, стильний, справжній чоловік…

— Справжній чоловік? Ти думаєш, це те, чого я прагну? Справжнього чоловіка?

Генрік сумно посміхнувся.

— Я не знаю, чого ти прагнеш, — пробурмотів він.

Тепер я бачила кінець снігового поля. Трохи далі на нас чекали Анна та Якоб. Вони мали такий вигляд, наче сперечалися. Я пригальмувала.

Ще одна можливість сказати Генріку, що я думаю про Якоба та все інше. Остання нагода на деякий час, тому що за кілька хвилин ми всі четверо возз’єднаємося.

— Ми з ним ще достатньо недовго, — невиразно сказала я. — Потрібно подивитися, як воно піде.

— До слова, — сказав Генрік, зупиняючись біля мене. Його голос був грубим, ніби в горлі пересохло. — Цього літа я багато слухав Меліссу Горн. Мені шкода, що я не зміг піти на її концерт в Уппсалі, коли мав таку нагоду. Можливо, все було б інакше, якби я пішов.