Книга Сарек, страница 152 – Ульф Квенслер

— Я і не здогадувалася, що все так погано, — сказала я, дмухаючи на гарячу каву. — Тобі потрібно вибратися звідти. Ти найрозумніша людина, яку я знаю, Генріку. Найрозумніша людина, яку я коли-небудь зустрічала. Ти можеш стати професором в іншому місці.

Спочатку він нічого не відповів, просто порожньо дивився на чудовий краєвид перед нами, потягуючи каву. Тоді він зітхнув.

— Не знаю. Академічний світ дуже маленький. Поширюються чутки.

— А за кордоном?

— Може бути. Але там буде складно викладати конституційне право.

Деякий час ми сиділи мовчки. Так бувало між нами з Генріком — жодному з нас не заважала тиша, коли ми були разом. Насправді це було тим, що я цінувала — знак близькості між нами, і я думаю, що він відчував те саме.

— Що каже Анна? — спитала я зрештою.

Генрік відвів погляд.

— Річ у тому… — він зупинився.

Я теж нічого не сказала. Я мала уявлення про те, що відбувається, але зрозуміла, що йому боляче про це говорити, тож дала йому час.

— Я їй не казав, — сказав він нарешті грубим і глухим голосом.

— Але… Хіба не було б краще, якби вона знала, чому ти засмучений?

— Правду сказати, я не хочу здаватися в її очах ще більшим невдахою, ніж я є зараз.

— Стоп, Генріку. Ти не невдаха. Годі.

— Так, я невдаха, — наполягав він, підвищуючи голос. — Саме я, Мілено. Тобі не потрібно намагатися мене втішити.

— Будь ласка, — повела я, але він перебив мене.

— Якщо перемотати десять років назад до моменту нашої зустрічі, згадати мої надії на майбутнє, надії Анни на майбутнє. Вона досягла всього, про що мріяла. Я нічого не досяг.

— Ти говорив про це з професіоналом? Про те, що ти відчуваєш?

Генрік, здається, не почув мого запитання. Він вів далі:

— Ми були заручені протягом багатьох років, але я перестав питати, коли ми одружимося, я знаю, що не дістану відповіді. А діти… я теж не можу по них згадати, вона просто злиться. — Він глибоко зітхнув. — Вона хоче розійтися. Я давно це знаю.

— Я справді не думаю, що це правда, Генріку.

Але що я знаю?

— Це правда.

— Але як ти можеш бути впевнений, якщо ви цього не обговорюєте? Може, вам двом варто піти разом і поговорити з кимось? Сімейна терапія або… — Я замовкла.

— Був лише один випадок під час наших стосунків, коли я дійсно, дійсно відчував, ніби я їй потрібен. І це було дев’ять років тому, коли Ерік… Я вже був у неї закоханий, але й був факт, що я їй потрібен. Ми були міцно зв’язані. Але це була екстремальна ситуація, і відтоді я ніколи не відчував себе потрібним.

— О, Генріку, — тихо сказала я.

— Я вважаю, це тому, що… Анна думала, що вибрала переможця, але поставила не на того коня. Я… Я точно не переможець.

Його голос тремтів, він закусив нижню губу, щоб стримати сльози, але його обличчя скривилося, і одна сльоза повільно скотилася по щоці. Він відвернувся, щоб я не бачила, але було пізно, я теж плакала. Я підійшла й обняла його. Він мовчки заплакав, притулився до мене, а через мить теж обійняв мене.

Ми трималися одне за одного досить довго, я стояла, Генрік сидів, а Сарек лежав біля наших ніг. Мене вразило, що ми плакали однаково — без жодного пафосу. Ми схлипували разом, непомітно.

Я погладила його по волоссі, він дозволив мені це зробити.

— Вибач, — сказав він через деякий час. Глибоко вдихнув і відпустив мене.

Я сіла на камінь біля нього: