Онлайн книга «Сарек»
|
— Гадаю, Анна побачила те, що хотіла побачити. — Так… Але ви впевнені, що Генрік стрибнув. Що він позбавив себе життя. — Авжеж. — Так. Я не впевнений, що розумію ланцюг подій. Звучить так, наче Генрік укоротив собі віку, бо Анна посміялася з нього. Переважно. — Ні. — Дозвольте мені спитати інакше. Я розумію, що він був виснажений і все таке, але… люди зазвичай не вчиняють самогубства з таких незначних причин. Мовчання. — Не тому. — Не тому він убив себе? Ви це маєте на увазі? — Генрік був у депресії. Розділ 40 — Іноді я замислююся, чого я насправді хочу? На що чекаю? І нічого не можу придумати. Ніщо не сповнює мене ентузіазмом. У моєму щоденнику немає нічого, що змусило б мене передчувати втіху. Це був другий день нашої подорожі. Сонце світило з безхмарного неба, повітря було свіжим і чистим. Ми йшли від Альґґаваґґе до Сарвесваґґе по досить крутому підйомі, і Анна з Якобом були набагато попереду нас. Ми досі могли бачити їх, маленькі цятки на кілька сотень метрів вище схилу гори, але незабаром їхня місцевість вирівнювалася, і вони мали зникнути з виднокола. Ми з Генріком самі встановили темп. Він говорив, а я слухала. Навесні він нарешті виявив, що ніколи не стане професором, принаймні в Уппсалі. Попри те, що він протягом багатьох років був лектором, а ще довше — тьютором, йому досі не дозволяли курирувати жодного аспіранта, а це було вимогою для того, щоб на кафедрі розглянули його кандидатуру. Коли він запитав декана, у чому може бути проблема, йому відповіли, що це через його стосунки з Анною. Не самі стосунки, а те, що він увійшов у зв’язок з однією зі своїх студенток, а потім кілька років намагався це приховати. Це робило його негідним куратором, тож він ніколи не міг стати професором. Я була шокована. — Вони, напевно, знають, що ти не та людина, яка залицяється до студенток? Ти зовсім не такий! Генрік гірко посміхнувся. — Дехто вважає, що на початку мені було надто легко. Але в одному вони мають рацію — я дійсно порушив правила й намагався це приховати. Довгий час його мучила невпевненість у собі, але він зумів досить добре її втримати. Якщо б його нарешті призначили на посаду, це б довело йому, що всі ті сумніви були лише в його голові. Коли стало зрозуміло, що цього ніколи не станеться, він потрапив у порочне коло негативних думок і ненависті до себе. Він мучив себе, уявляючи, що говорять люди за його спиною. Те, що він був колись вундеркіндом зараз не мало великої ваги. Його теперішні лекції досить посередні, студенти вважають його нудним. Генріка, який був такою суперзіркою! Хто б міг подумати? Навіть звичайні щоденні речі — їхати на роботу, ходити коридорами з ризиком наштовхнутися на якогось колегу, перш ніж знайти притулок у власному маленькому кабінеті, — і ті вимагали величезних зусиль. Він почувався лінивцем, все відбувалося дуже повільно й тривало, завалося, вічно. Світ став сірим і темним, хоч весна й змінювалася літом. Він завжди був втомлений і хотів тільки спати. — Я почувався так усе літо, — сказав він. — Я не зміг знайти в собі енергію, щоб щось зробити. Це як… іти крізь багнюку. Я була так засмучена тим, що він мені говорив. Мені було так сумно через нього. — Генріку, це звучить жахливо. Я ніжно торкнулася його руки й запропонувала зробити привал та випити кави. Невдовзі кожен із нас сидів на камені з кухлем у руках і милувався краєвидом. Альґґаваґґе простягнувся далеко до середини Сарека. Велична маса Гаррабакте спостерігала за дном долини, яке яскраво горіло кольорами осені. Сидіти на сонці, яке світило з яскраво- блакитного неба, було тепло. |