Книга Сарек, страница 149 – Ульф Квенслер

— Насправді це було не так вже й погано! — Мені здається, я навіть показую їй великий палець, який піднімаю вгору. Це її серйозно дратує.

Генрік встає позаду Анни. Він обережно нахиляється вперед, зберігаючи центр ваги на задній нозі, і дивиться вниз, у прірву. Потім він хитається назад, здається, що він ось- ось втратить рівновагу, але він витягує руки й опускається на коліна, потім на сідниці. Він лягає рівно на траву. Анна присідає біля нього й обмацує його чоло. Генрік щось каже, Анна щось каже, але я не можу розібрати слів.

Боже, він боїться висоти. Генрік!

Мій інстинкт закликає мене повернутися через вузький перехід, мій власний страх висоти тепер зник, я хочу сісти поруч із ним на землю, погладити його по лобі й сказати йому, що все буде добре.

Ми з Якобом стоїмо й дивимося.

— Що він робить? — питає Якоб.

Я не відповідаю. Генрік не рухається, здається, наче він спить на землі. Я гукаю до Анни:

— Що відбувається?

— Страх висоти. Це може зайняти деякий час.

Якоб проводить пальцями по волоссі. Він явно розчарований, але нічого не каже.

— Мабуть, краще за все використати страховку, — кажу я.

— Я цього не робитиму. Це забере чортові години.

Тепер я теж роздратована.

— І скільки часу, на твою думку, це забере?

— Ти хоч знаєш, що таке страховка? З чого вона складається?

— Ні, не в деталях, але…

— Ні, точно.

— Я припускаю, що це означає, що ти якось закріплений мотузкою так, що навіть якщо впадеш, то не помреш. Маю рацію?

Я бачу, як ходять жовна на щоках Якоба, але веду далі:

— Ми можемо застрягти тут на години. Ми повинні якось перевести Генріка.

— Тобі ж це вдалось — чому, трясця, йому не вдається?

— Тому що він страждає від страху висоти — ти, звичайно, це бачиш?

Генрік досі лежить, а Анна поруч.

— Вибач, Якобе, я розумію, що це не…

— Заткнися, я зроблю це! — огризається він.

Він крокує до свого рюкзака, смикає та висмикує ремені, вихоплює речі та кидає їх на землю, щоб знайти мотузки, карабіни та страховки. Як розлючена дитина.

Я нічого не кажу, я просто дозволяю йому кипіти. Зараз понад усе — безпека Генріка.

— Мені так набридли твої нікчемні довбані друзі. Уся ця подорож була однією великою помилкою. Вони просто недоріки. Вони не належать до Сарека.

Якоб бурчить, потім щось бурмоче собі під ніс, потім знову бурчить. Це ж була його ідея йти до Сарека, тож і свій гнів він має спрямовувати на себе самого, але, очевидно, я про це мовчу. Натомість я знову дивлюся на Анну та Генріка　й бачу, що Генрік рухається. Добре. Можливо, він почувається краще.

Але що робить Анна? Вона відвертається від нього з дивним виразом обличчя. Вона плаче? Ні, не схоже. Здається ніби…

Звичайно, це неможливо.

У цей момент вибухає сміх, який Анна намагається придушити, вона регоче так голосно, що ми це чітко чуємо. Якоб перестає спорожняти свій рюкзак і випрямляється.

— Що вона робить? Вона сміється?

Я не знаю, що сказати. Анна сміється так, що їй важко дихати, вона вже згорбилася, видає дивні хрипи. Давно я не чула, щоб вона так невтримно сміялася, але ж пам’ятаю, що саме так звучав зазвичай її сміх.

Генрік повільно сідає. Він каже щось, чого я не чую. Анна прикриває рота рукою, але продовжує сміятися. Не повертаючи голови, я бачу, що Якоб пильно дивиться на мене.

— Вона геть стерлася з розуму? — Його питання звучить щиро — він справді не може зрозуміти, що там відбувається. Я хитаю головою.