Книга Сарек, страница 150 – Ульф Квенслер

Анна все ще важко дихає. Я бачу вираз обличчя Генріка, коли він дивиться на неї, і це розриває мені серце. Не часто можна прочитати Генрікові почуття на обличчі, але зараз він має абсолютно беззахисний вигляд. Я бачу збентеження, смуток, упокорення.

Я дійсно думаю, що в той момент ненавиджу Анну. Вона сильна й жорстока і не має співчуття.

Анна кладе свою руку на руку Генріка. Я припускаю, що це жест вибачення, але вже надто пізно. Генрік підводиться на ноги, підходить до свого рюкзака й бере його. Анна йде за ним, вони обмінюються словами, але я не чую, що вони говорять. Вона перестала сміятися і знову торкається його. Вона розуміє, що зайшла занадто далеко, і намагається вибачитися. Він не давиться на неї. Рішучими рухами одягає заплічник.

Що він збирається робити? Він має намір сам повернутися назад?

— Генріку! — кличу я. — Як ти почуваєшся?

Але він не повертається тим шляхом, яким ми прийшли, а йде до прірви. І в його рішучій ході є щось таке, що мене жахає. Я знаю його так давно, і бачу, що зараз із ним щось не так. Генрік починає спускатися вниз по схилу до вузького переходу, він рухається занадто швидко, не контролює свої рухи. Він збирається впасти. Боже мій, він збирається впасти.

— Якобе, будь ласка… — кажу я. — Я думаю, що він збирається… Ти можеш йому допомогти?

Він чує страх у моєму голосі. Я благаю його.

— Будь ласка, Якобе?

Він не відповідає, але швидко йде, починає злазити.

— Почекай, я допоможу тобі!

Я відчуваю полегшення, і я вдячна Якобу, але досі налякана.

Генрік швидко спускається зі скелі з одного боку, а Якоб рухається ще швидше з іншого. Вони прямують один до одного, а ми з Анною стоїмо по обидва боки прірви й спостерігаємо.

Генрік робить паузу й дивиться на Анну. Вони обмінюються кількома словами, але я знову не чую їх. Анна посміхається йому. Я не бачу, чи посміхається Генрік у відповідь.

Якоб майже дістався Генріка.

— Візьми мене за руку!

Генрік не рухається, він дивиться вниз.

Чому він дивиться вниз?

— Генріку! — кричу я, скам’янівши. У мене дуже погане передчуття.

Якоб усе ще простягає руку. Генрік, здається, розмірковує, чи взяти її, але рука Якоба досі висить у повітрі. Вони стоять якусь мить, ніби застигли в часі.

Потім Генрік падає навзнак, просто в порожнечу.