Книга Сарек, страница 110 – Ульф Квенслер

— Але ти, звичайно, можеш надіслати повід…

Він знову перебив, підвищив голос, широко розплющивши очі.

— Цього не станеться! Якого біса ти не розумієш? Я тут встановлюю правила!

І ось вона, червона лінія. Я підштовхувала до неї Якоба, поки він не закінчив висувати свої безглузді заперечення, змусила його відкрити карти. Йшлося не про те, що було 6 найкращим для нас із Генріком, а про силу.

Можливо, не було сенсу сперечатися з ним, але принаймні я показала Мілені, яким картковим будиночком є логіка міркувань Якоба. У мене було відчуття, що може бути важливо залучити її на свій бік.

Моє серце калатало, я відчувала агресію Якоба, як гарячий подих на своїй шкірі. Приховане насильство було схоже на сильний зустрічний вітер, який мав намір змусити мене змінити напрямок. Він легко міг підняти кулак, за секунду я могла сидіти тут із розбитою губою чи розбитим носом. Продовжувати було безглуздо, але я не мала наміру поступатися. Я намагалася говорити спокійно.

— Чи можу я сфотографувати карту?

— Чому ти хочеш сфотографувати карту?

— Тому що я вважаю, що добре мати резервну копію. Це єдина мапа, яку ми маємо.

— Але це моя карта. Вона не зникне.

— У чому, — сказала я, дивлячись у його дикі очі, — у чому проблема, якщо я сфотографую карту?

Я глянула на Мілену, яка дещо насторожено спостерігала за Якобом. Я не думаю, що вона усвідомлювала, наскільки ця дискусія насправді мала стосунок до неї. Це було схоже на судову справу, де Мілена була суддею, на яку намагалися вплинути обидві сторони. Поки Якоб мав її підтримку, він міг використовувати свою владу через неї. Йому було простіше — йому не доводилося застосовувати погрози чи насильство, щоб домогтися свого.

Він довго дивився на мене, а потім сказав:

— Це не проблема. Я казав, що це проблема?

— Ні, це чудово. — Я простягла руку до карти.

— Я не сказав, що ти можеш взяти карту, я сказав, що ти можеш її сфотографувати.

— То я не можу віднести її в намет за три метри й сфотографувати?

— Ні, не можеш.

Я посміхнулася й спробувала зловити погляд Мілени, але вона була зосереджена на мапі.

— Чому?

— Ви вже були досить необережні та втратили одну карту.

— Мабуть, краще сфотографувати її тут, — тихо сказала Мілена. — Я можу потримати її. — Вона уникала дивитися на мене.

Вона була на моєму боці чи Якоба? Вона, звичайно, підтримувала його відмову позичити мені карту, навіть на одну хвилину. З іншого боку, можливо, вона просто хотіла переконатися, що в мене буде гарне фото.

І, можливо, вона також інстинктивно усвідомила, що наше життя може залежати від існування копії карти.

Тож я підійшла до намету й заходилася порпатися в заплічнику в пошуках телефону. Генрік прокидався, потягувався й позіхав. Я почула шелест нейлонового спальника, коли він перевернувся. Я відкрила змійку й зазирнула. Він подивився на мене втомленими, опухлими очима.

— Привіт, ти добре спав?

Він кивнув.

— Мені трохи краще, — сказав він і знову позіхнув.

— Готовий сніданок — каша.

— Що там із картою? Про що ви всі говорите?

— Я просто збираюся зробити фото.

Я вийняла телефон із водонепроникної сумки, увімкнула його й побачила, як засвітився дисплей.

Якоб міцно тримав карту обіруч, поки я фотографувала. Мілена допомагала, тримаючи кути рівно, попри пориви вітру.

— Дякую, — сказала я, сфотографувавши мапу з обох боків. Якоб мовчки дивився на мене, складаючи її та ховаючи до нагрудної кишені. З презирством. Підозрою.