Книга Сарек, страница 108 – Ульф Квенслер

— Було б добре, якби й у нас був газовий балон, — сказала я. — Ми могли б зупинятися і їсти щось гаряче, коли нам це потрібно.

Мілена кивнула й пробурмотіла щось невиразне.

Ми випили води, з’їли трохи горіхів і продовжували мандрувати травою, осипами та низькорослими чагарниками. На деякий час я поклала руку на рюкзак Генріка й допомагала, підштовхуючи його. Раптом він обернувся, очі його були, як дві висохлі криниці.

— Не треба, — сказав він рівним беззвучним голосом, потім повернувся й продовжив йти.

Невдовзі ми почули Якоба, який гукав із напівтемряви над нами, і коли останнє вечірнє світло згасло, ми поставили намети й заснули без сновидінь.

Отже, наступного ранку ми пили каву біля плити. Якоб глибоко вдихнув, готовий пояснити новий маршрут. Він мав рацію — нам потрібно було якомога швидше вибратися із Сарека. Питання полягало в тому, який варіант буде найкращим, враховуючи, наскільки Генрік був виснажений.

— Ми будемо переходити через цю гору, — почав Якоб, показуючи через плече. Понад Скаркі, вниз у Баставаґґе, а потім до Суорви.

Я підвела очі. Над плато місцевість знову швидко стала крутішою. Трава й кущі поступилися місцем кам’янистому ґрунту, скелям і снігу. Далі був хребет, а за ним те, що я вважала Скаркі — зубчасті, засніжені вершини, що зникали в хмарах.

Я похитала головою.

— Генрік не здатний подолати гори.

Намет був лише за кілька метрів, і я розмовляла тихо, щоб не розбудити Генріка. Йому потрібно було якомога більше спати.

Якоб спочатку нічого не сказав. Він дивився на свою чашку, і його застиглий вираз сказав мені все, що мені потрібно було знати. Я ніби могла прочитати його думки, слово в слово.

«Це ваша довбана вина. Ви збиралися йти самі, але ви не змогли. І ви й далі створюєте проблеми. Ти нікчемна тупа лахудра».

Після довгої паузи він продовжив:

— Ми заощадимо принаймні день, вибравши цей маршрут.

— Але це передбачає сходження, — сказала я, киваючи в бік вершин. Це не… Ні.

— Це не скелелазіння. Я так підіймався кілька разів. Це не складно.

— Вибач, але Генрік занадто слабкий. — Я подивилася на Мілену. — Ти його бачила — як ти думаєш, він годний перебратися через гору?

Вона вагалася, тоді Якоб підняв голову й утупився в неї очима.

— Я…, — почала вона, а потім замовкла.

— Мілено? Серйозно? — я витріщилася на неї, і Якоб втрутився.

— Ми піднялися вчора ввечері на чотириста метрів. Йому це вдалося, хоча ви обоє вже пройшли чималу відстань.

Я подивилася на нього.

— Але якщо ми йдемо через гору, це має бути висота набагато більше чотирьохсот метрів, чи не так?

— Ми зробимо, як я кажу, — різко сказав Якоб. — В його очах були гнів і хвилювання, я знову побачила цю ображену дитину. Його бажання до мене перетворилося на повну протилежність. Це була та сама енергія, але негатив замість позитиву. А може, бажання все ще було, поряд із гнівом і презирством. Хай там як, він, здавалося, був тривожно близький до того, щоб знову вибухнути, як це було під час гри в МІГ. Я відповіла спокійним тоном:

— Гаразд. Але мені цікаво, який маршрут ти планував спочатку?

— Це не має жодної ваги.

— Я це розумію, але… про що ти думав?

Якоб не відповів.

— Ми збиралися йти долиною Рапи аж до… Як називалося це місце? — запитала Мілена.

— Актсе, — зрештою виплюнув Якоб.

— Можна я погляну на карту? — мило поспиталася я. — Я почувалася покірною шістнадцятирічною дівчинкою.