Книга Сарек, страница 112 – Ульф Квенслер

— Так, Якоб хоче змінити маршрут.

— Заради вашого добра! — виплюнув Якоб. — Заради вашого довбаного добра!

Мілена погладила його руку, але промовчала.

— Таж я можу піти іншим шляхом, якщо потрібно, — сказав Генрік. — Я думаю, що відтепер ми повинні триматися разом.

«Господи, Генріку, — благала я про себе, — ти не поняття зеленого не маєш, у що влізаєш. Просто стули пельку».

Його слова вибили землю з-під мене. Чи він теж ладен поступитися Якобу без бою? Чи мені доведеться вести цю битву геть самій?

— Генріку, — почала я настільки спокійно, наскільки могла. — Йти через гору — негарна ідея.

— Це найшвидший вихід із Сарека, — сказав Якоб. Він говорив швидко, уривисто. — І вам двом потрібно якнайшвидше забратися звідси. — Він зиркнув на мене. — Так, і тобі теж — ти втрачаєш свій довбаний глузд.

— Чому йти через гору — негарна ідея? — запитав мене Генрік.

— Тому що це надто важко. Для тебе.

Якусь мить він мовчав.

— Сьогодні я почуваюся краще.

— Справді, Генріку, це важко.

— Таж я згоден. Я добре виспався, і я…

— Ми говоримо про висоту тисячу двісті метрів, Генріку. Учора ти був такий втомлений, що ледве міг говорити.

— У нас не було гарячої їжі. До вечора.

— Нам доведеться йти уздовж хребта з крутим схилом обабіч, перетинати льодовик… ти пам’ятаєш, що сталося днями? Коли ми збиралися рушати по сніжниках?

Я витріщилася на нього, і зрештою він тихо відповів:

— Це був унікальний збіг обставин.

Я пояснила іншим:

— У нього була панічна атака. Довелося повернути назад. Ось чому ми тут.

Вираз обличчя Генріка було боляче бачити. Він здавався втомленим і упокореним, але насамперед скривдженим, тому що я, очевидно, звинувачувала його в ситуації, у якій ми зараз опинилися. Боляче не тому, що я брехала, а тому, що я казала правду.

Я почувалася, ніби зраджую Генріка, витрушуючи його брудну білизну перед Якобом і Міленою, але я мала спробувати змусити його зрозуміти, чому ми не можемо піти маршрутом через гори. Через мить він похитав головою та сказав іншим:

— Я й далі думаю, що ми повинні триматися разом.

«Віднині так і буде, Генріку? — роздратовано подумала я. — Ти прийматимеш бік Якоба, а не мій? Гаразд, принаймні я знатиму. Ну ходімо».

Якоб заспокоївся. Несподівана підтримка Генріка охолодила його гнів, дозволивши йому відновити рівновагу.

— Звичайно, ви двоє вільні робити саме так, як хочете, — сказав він досить люб’язним тоном. — Але газові балони залишаються зі мною. А ми вирушаємо за тридцять хвилин.

Я ЙДУ ВГОРУ РІВНОМІРНИМ темпом, зосереджуючись на тому, щоб не рухатися достатньо швидко, щоб наздогнати інших, дозволяючи всьому своєму тілу допомагати зваженими та добре підібраними рухами рук. Це передбачає лише помірне навантаження, я можу йти так вічно. Моє тіло має над чим працювати, і воно почувається добре.

Хмари над нами розсіюються, вряди-годи пропускаючи сонце. Дме легіт і відчувається свіже повітря.

Рослинність стає дедалі рідшою. Давно я не бачила, як на останньому клаптику трави виблискує роса. Зараз ми йдемо осипами, всіяними зеленими, червоними та бурими лишайниками. Дивні спалахи помаранчевого тут і там. Кілька квітів, які можуть вижити на такій висоті, такі ж низькорослі, як мох.

Якоб веде перед, але він дбає про те, щоб задати такий темп, щоб ми всі залишалися разом. Наразі Мілена та Генрік пристали на його бік, і, природно, він не хоче давати мені можливості поговорити з жодним із них наодинці. Я йду задньою в поході, дотримуючись дистанції.