Онлайн книга «Сарек»
|
— Так, коли він повернувся. Пізніше. Він хвилювався через те, що вона може скоїти. Він думав, що вона легко може собі нашкодити. Або нам. — Гм. — Тож він гукнув її, але тоді вона побігла до річки. Просто у воду. Вона тонула, і Якоб зайшов за нею, щоб спробувати її витягнути, але Анна стала боротися з ним і врешті повалила його. Він думав, що теж потоне. — Розумію. — А потім він сказав: «Мені на неї наплювати, якщо вона помре сьогодні вночі, це не моя вина». Щось у цьому роді. — Гм. — Тоді я пішла до річки шукати, але не могла її знайти. Була непроглядна темрява — у мене був налобний ліхтарик, але я могла бачити лише те, що було в його промені. Я йшла за течією досить довго, але її не було й знаку. — Еге ж. — Зрештою я повернулася до намету. Якоб уже переодягнувся в сухий одяг і ліг спати в нашому наметі. Я теж лягла спати — геть змучена. Я заснула. А потім Анна повернулася. Розділ 42 Спочатку я не знаю, чи я прокинулася, чи бачу сон, але чую, як змійка відкривається, і хтось возиться біля іншого намету. Якоб обіймає мене, я штовхаю його і намагаюся розбудити. — Якобе! Якобе! — шиплю я, але він взагалі не реагує. Він явно ще більше виснажений, ніж я, після минулого дня та ночі. Там може бути лише Анна. Я вилажу зі свого спальника, відкриваю намет і виповзаю на прохолодне повітря. Світає. Я бачу її у півтемряві, і моє серце мало не зупиняється. Її одяг подерто на шматки. У неї порізи, синці та садна по всьому обличчі та тілі. Її волосся вкрите брудом і засохлою кров’ю. Одна рука якось дивно звисає. В іншій руці вона тримає ніж, піднятий для удару. Вона дивиться на мене, і вираз її обличчя майже неможливо описати — наляканий і агресивний водночас, як у дикої тварини, що готова боротися за своє життя. Вона підходить до мене з ножем, піднятим угору, а я стою там, паралізована, не можу поворухнутися. — Де Якоб? — питає вона, оглядаючись. — Він повернувся? Він ще живий? Я повільно хитаю головою. — Він намагався вбити мене вночі, — веде далі Анна не своїм голосом, глибоким, тріскучім, хрипким голосом. — Ми повинні… Ми повинні піти звідси, Мілено, ми повинні зібрати все, що нам потрібно, і піти раніше, ніж він повернеться. У цей момент я чую щось із намету позаду себе, можливо, мені вдалося розбудити Якоба, коли я його трясла, тому що він зараз виходить, і я хочу гукнути його, але німію від страху й жодного слова не злітає з моїх губ. Це як кошмар. Якоб майже вириває із землі намет, намагаючись проштовхнути крізь маленький отвір своє велике тіло, але він навкарачки виривається і пильно дивиться на мене й Анну. Вона стоїть переді мною, досі стискаючи ніж. Якоб із ревом схоплюється на ноги й кидається до нас. — Відійди від неї! — кричить він, і я не знаю, Анні чи мені, але сенс той самий — він думає, що Анна погрожує мені ножем. Чи погрожує? Чи я неправильно зрозуміла ситуацію? Я швидко відходжу назад, і Якоб кидається на Анну. Вони обидва падають на землю, лунає жахливий звук, коли Анна приземляється, і Якоб падає на неї зверху. Вона кричить, і я бачу ніж у його боці, високо біля грудної клітки, лезо увійшло до кінця. Анна знову хапається за нього, намагається його витягнути, але безуспішно, тим часом Якоб викручується, а ніж повертається в ньому і швидко застрягає. Я дивлюся на них згори вниз, охоплена жахом, досі паралізована. |