Книга Сарек, страница 161 – Ульф Квенслер

Я уявляю, як він тримає її, повільно колихає, шепоче щось їй на вухо.

Я не хочу їх турбувати, і припускаю, що Генрік і сам почув, як відчиняються та зачиняються вхідні двері, він знає, що я повернулася. Тож я йду на кухню і витираю стіл, просто щоб щось робити. Це безглуздо, бо на столі немає жодної крихти чи плями.

Мені соромно за те, що я відчуваю.

Хіба нормальна людина не буде сповнена співчуття до своєї близької подруги, яка щойно втратила улюбленого брата?

Так. І я майже це й відчуваю, моє переважне почуття — це горювання разом з Анною, її біль — це мій біль.

Але крихітна, крихітна частинка мене думає, що це я маю сидіти на ліжку, і то мене мають обіймати руки Генріка.

Ревнощі. Навіть у цей момент.

«Тобі має бути соромно за себе», — кажу я собі.

Я залишаюся на кухні, і приблизно за годину Генрік виходить зі спальні. Він наповнює склянку водою, бере таблетки, які я привезла, і повертається до Анни. За кілька хвилин він повернувся. Глибоко вдихає, потім повільно видихає.

— Я думаю, вона трохи поспить.

Він опускається на стілець, раптом здаючись втомленим. Я запитую, чи не варто мені піти купити якусь піцу на обід, але Генрік знаходить у морозильній камері упаковку рибних котлет. Готуємо їх у духовці, а до них відварюємо трохи картоплі. І ще маємо по баночці слабоалкогольного пива.

Я кажу йому, що, за словами Анни, Ерік в’їхав у скелю. Він повільно киває.

— Вона переконана, що він вчинив самогубство. У неділю під час обіду між Еріком і їхнім батьком виникла велика сварка.

— О, Боже…

їхній батько думав, що Ерік украв його велосипед.　Вона також згадала це в Кароліні — щось про велосипед.

— Спочатку я не зрозумів, про що вона говорить, все було так розрізнено, але тепер я зрозумів. Ерік позичив велосипед у п’ятницю та повернув його в гараж, але потім Анна позичила його в суботу, і ніхто цього не помітив. Вона забула його прибрати, і він зник. Ймовірно, хтось його вкрав.

— Ні…

— І вона не наважилася визнати той факт, що це її вина. Генрік зітхає, хитає головою.

— її батько… він геть божевільний. Анна мов не при собі, коли вона з родиною. Ніби вона знову стала маленькою дівчинкою.

— Боже.

— Тож їхній батько звинуватив Еріка. А тепер Ерік мертвий.

Почуття провини Анни.

Я навіть не можу уявити його масштаби.

Після того, як ми поїли, ми наливаємо по чашці кави, і Генрік дістає плитку чорного шоколаду. Потім він пропонує мені піти. Я вже зробила більше, ніж хтось міг сподіватися, і він не хоче забирати весь мій час. Анна спить. Він потелефонує на роботу і скаже, що не вийде, бо захворів. Те, що вони з Анною зустрічаються, досі залишається таємницею.

Біля вхідних дверей він мене міцно обіймає, я відчуваю тепло його тіла, вдихаю його знайомий запах.

— Ти найкраща подруга, яку можна мати, — каже він. Від його слів мені стає тепло всередині. І сумно.

На вулиці під холодним дощем я хочу повернутися у квартиру. Я вже сумую за затишком і товариством, народженим трагедією. Приглушені голоси, обмін поглядами, ніжні дотики. І я туманно думаю, що це зблизить нас трьох. Анна і Генрік, Генрік і я, я і Анна. Можливо, вже зблизило.

Незважаючи ні на що, я знаходжу вільне місце в Кароліні. Я залишаюся там і читаю, поки зала не закривається. По дорозі додому я телефоную Генріку, який каже мені, що Анна спала весь день. Зараз він спробує розбудити її, подивитися, чи не хоче вона чогось поїсти.