Онлайн книга «Сарек»
|
Наступного ранку я повертаюся до Кароліни, щойно вона відкривається. Я цілий день старанно вчуся, хоча мої думки постійно повертаються до квартири Генріка, до того, як справи з Анною — і з ним. Уранці телефоную йому й ми довго розмовляємо. Ситуація не змінилася, Анна переважно спить, хоча встала й поснідала. Телефонував її брат Ґустаф, але вона не могла з ним поговорити. Питаю, чи потрібна Генріку в чомусь допомога — чи вистачає йому їжі, наприклад? Чи не треба мені піти з ним по магазинах? Ні, у нього вже є все, що йому потрібно, але однаково дякує. Увечері він звітує мені текстовим повідомленням. Анна поки переважно приймає таблетки й спить, але в неї була коротка розмова по телефону з психіатром. Генрік відчуває, що найгостріша фаза позаду. Наступного ранку він телефонує мені о сьомій тридцять, я вже снідаю. Відразу чую, що він схвильований. — Ти не знаєш, де Анна? Вона з тобою? — Що? Ні. — Вона пішла. Інтерв'ю з Міленою Танкович 871121-01410, 19 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен — Вона вислизнула вночі, коли Генрік спав. — Розумію. — Поїхала до будинку своїх батьків у Стоксунді, що в Стокгольмі, і погрожувала своєму батькові ножем. Тож вони потелефонували… Насправді, я не знаю, кого вони викликали. Поліцію чи швидку психіатричну допомогу. — Гм. — Хай там як, Анну забрали. — Анна погрожувала батькові ножем? — Так. Принаймні так її мати сказала Генріку. — Вони повідомили про це в поліцію? — Я так не думаю. Зрештою, вона була їхньою донькою. Вона була госпіталізована на кілька тижнів у психіатричне відділення — щось таке. Коли вона вийшла, то деякий час жила в Генріка. Він доглядав за нею, і вона регулярно відвідувала психолога. І досить довго приймала ліки. — Я розумію. — До осені вона більш-менш повернулася до нормального життя. — А те, що ви побачили в її поведінці тоді, коли вона захворіла, — це схоже на те, що знову побачили нещодавно? — Так. Вона стала якоюсь… замкненою. — Гаразд. Тож повернемося до нещодавніх подій. Після того, як Генрік упав, ви сказали, що повернулися через той перехід. — Так. Анна почала тікати, а Якоб побіг за нею. — Чому він це зробив? — Чому? — Так. — Тому що був ризик, що Анна могла поранитися. Ми досі були на хребті — це було небезпечно. — Розумію. Мовчання. — Якимось чином я перебралася через перехід — я не дуже впевнена, як мені це вдалося. — Гм. — Анна бігла, а потім впала, тож ми її наздогнали, але вона вирвалась і знову втекла… вона була геть…. Мовчання. — Але ми її зрештою зловили, потім спустилися трохи нижче і поставили намет. Ми поклали її у свій намет, бо там було сухіше. Вона спала кілька годин, але на якийсь недовгий час увечері ми з нею залишилися сам-на-сам — вона попросила мене допомогти їй обробити рану на нозі. Анна сказала мені, що ми повинні триматися разом, тому що Якоб хоче нас убити. — І що ви подумали? — Я була налякана. Я думала, що вона психопатка. — Гм. — Пізно вночі Якоб розбудив мене — він був у іншому наметі… Мовчання. — Ви були в одному наметі з Анною? — Так, але вона зникла. Якоб був наскрізь мокрий. І лютий. — О? — Його розбудив звук, коли хтось виходив із нашого намету, тому він також підвівся, щоби перевірити, хто це. Він побачив, що я ще сплю, тож це мала бути Анна. — Якоб сказав вам це? |