Книга Сарек, страница 165 – Ульф Квенслер

Інтерв'ю з Міленою Танкович 871121-01410,19 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен

Ридання.

— Чи можете ви відповісти на ще кілька запитань?

Ридання. Мовчання.

— Мілено?

— Так.

— Тож Анна вбила Якоба?

— Так.

— І що сталося далі?

Мовчання.

— Ми знову вирушили.

— Ви з Анною?

— Щось на кшталт цього. Я не наважувалася…

— Вона вам погрожувала?

Мовчання.

— Не безпосередньо. Але вона… Я була в шоці після того, як вона вбила Якоба.

— Звичайно.

— І вона шпирнула мене ножем.

— Так.

— Тож я злякалася. По-справжньому була налякана. Вона була психопаткою.

— Але потім ви розійшлися — це очевидно, тому що Анну знайшли позавчора біля Наммасжа. А ми знайшли вас сьогодні майже за десять кілометрів звідти. У наметі.

— Через деякий час ми зробили привал, і я відчула, що заснула. Коли я прокинулася, Анна робила мені серцево-легеневу реанімацію, чи як це називається.

— Штучне дихання з рота в рот.

— Саме це.

Мовчання.

— Я зрозуміла, що вона подумала, що я мертва. Вона спробувала перевірити мій пульс, і я вирішила продовжувати прикидатися мертвою.

— Вона не знайшла ваш пульс?

— Ні.

— Гм.

— Зрештою вона здалася і пішла.

— А ви залишилися там, де були?

— Так. Я була надто втомлена. Я не мала уявлення, де я була й куди йти. Тож я поставила намет і вклалася спати.

— І тоді ми знайшли вас через два дні. Слухайте, я хотів би повернутися і поговорити ще трохи про Генріка, який стрибнув із хребта.

— Гаразд.

— Ви вірите, що він вчинив самогубство?

— Так.

— Справа в тому, Мілено, що я сиджу тут і думаю про закономірність, яку я бачу в усьому цьому.

Мовчання.

— О?

— Ви кажете, що Якоб не намагався втопити Анну в річці тієї ночі — він намагався її врятувати.

— Я не можу точно сказати — мене там не було.

— Ні, але ви вірите тому, що вам сказав Якоб.

— Так.

— І ви кажете, що не через Якоба Генрік впав.

— Не через нього.

— Але ви стояли неподалік і визнаєте, що Якоб торкався Генріка, і все ж ви абсолютно впевнені, що він не штовхав Генріка.

— Так.

— Я хочу сказати, що в усіх цих ситуаціях ви брали бік Якоба і вірили тому, що він вам казав. І мені цікаво, чи може він на вас сильно вплинути. З того, що ви й Анна розповіли, Якоб здається досить домінантною та інтенсивною особистістю.

— Таж ні.

— Якщо це й так, то це не дивно. Ви в Сареку були в дуже вразливому становищі, фактично віддані йому на милість,

що б він не вирішив зробити. Це можна порівняти із ситуацією із заручниками — ваше виживання залежало від однієї людини. Цілком нормально за таких обставин погоджуватися з тим, як ця людина сприймає та описує події. Це не обов’язково свідоме рішення, це те, що ви робите інтуїтивно, так би мовити, щоб вижити.

— Ні.

— Тому я хотів би попросити вас переглянути те, що ми обговорювали. Чи є можливість по-іншому трактувати те, що сталося?

— Я знаю, що є. Я впевнена, що в Анни є своя версія.

— Але що ви думаєте?

— Я думаю, що… Анна побачила те, що їй потрібно було побачити, щоб вона могла жити далі.

— Що ви маєте на увазі?

Мовчання.

— Вона не могла прийняти, що Генрік був у депресії.

— Не могла?

— І коли він наклав на себе руки, він був другою дуже близькою їй людиною, яка це зробила.

— Гм.

— Я знаю, що вона відчувала себе винною, коли її брат укоротив собі віку. Дуже винною. У цілому це занадто для неї. Напевно, це було б занадто майже для будь-кого.

— Атож.