Книга Сарек, страница 167 – Ульф Квенслер

Після концерту в соборі я бачу Генріка лише наступного тижня, але думаю про нього майже весь час. Я фантазую про те, що станеться, коли ми разом підемо на концерт Мелісси Горн. Уппсала холодна, дощовита й темна, кожен день здається коротшим за попередній. Але, як на мене, все купається в рожевому світінні.

Нарешті настав день, коли Генрік мав прочитати ще одну лекцію на нашому факультеті економіки. Поки ми чекаємо початку, я кажу Анні, що ми з Генріком були на концерті в соборі. Я не знала, чи варто щось говорити, ніби я натякаю, що ми зустрічаємося, ніби я цим хвалюся. Але Анна — моя найкраща подруга в Уппсалі, дивно не згадувати про це, враховуючи, що вона знає, хто такий Генрік. Крім того, я дуже хочу поговорити з кимось про Генріка. Я хочу весь час говорити про нього.

— Круто, — каже вона з розсіяною посмішкою. Відсутність у неї реакції трохи розчаровує. — Насправді я думала запитати його, чи не хоче він бути одним із наших четвергових доповідачів— ти підеш зі мною?

Після лекції вона пробивається до кафедри проти потоку студентів, що залишають аудиторію, і я слідую за нею. Генрік зайнятий збиранням паперів і ноутбука, і має трохи збентежений вигляд, коли до нього звертається Анна.

— Яка блискуча лекція! Мені було цікаво, чи не хотіли б ви приїхати та виступити в Сткогольмському земляцтві? У четвер. О, і привіт. Я — Анна.

Вона простягає руку, і Генрік тисне її, досі маючи збентежений вигляд. Потім він бачить мене позаду Анни, і його обличчя розпливається в усмішці.

— Гаразд… е-е… — каже він нерішуче. Хибно обирати стратегію нерішучості, коли поруч Анна.

— Може ми пообідаємо, щоб я могла вам про це розповісти? Мілено, ти ж теж підеш, чи не так?

Мене бентежить її зухвалість — позаяк я знаю Генріка, йому буде незручно відмовитися від обіду, якщо тільки він не запланував щось інше. І я маю рацію — він бурмоче щось на знак згоди.

Заходимо в переповнену галасливу факультетську їдальню, беремо собі по таці й сідаємо за круглий стіл. Анна пояснює, яка це величезна честь бути четверговим доповідачем у Стокгольмському земляцтві. Генрік їсть свій обід, робить дивні зауваження, щоби показати, що він слухає, і вряди- годи поглядає на мене через стіл. Він зберігає нейтральний вираз обличчя, але інколи мені здається, що я бачу проблиск веселості, коли він дивиться на мене, ніби показуючи, що він не сприймає пропозицію Анни цілком серйозно. У нас із ним взаєморозуміння. Я відчуваю тепле сяйво навколо мого серця.

Коли обід закінчився, Анна дістала половину або, можливо, трохи більше обіцянки того, що Генрік виступить у Стокгольмському земляцтві наступного тижня. Вони потискають одне одному руки, а ми з Генріком прощаємося чимось середнім між рукостисканням і незграбними обіймами. Останнє, що він каже перед тим, як ми розійдемося, це те, що він ще не встиг переглянути свій щоденник щодо Мелісси Горн, але він це зробить.