Книга Сарек, страница 159 – Ульф Квенслер

Вона просто не зовсім… тут присутня, таке в мене враження.

Це так несхоже на неї.

Я намагаюся зосередитися на своєму читанні, але не можу.

Я кидаю погляд на Анну. Перед нею розгорнута книжка, і вона має вигляд такий, наче читає, але гортає сторінки надто швидко — ніхто не може читати так швидко. Вона сидить дуже прямо, і я чую її дихання, коротке й поверхневе, наче вона задихається.

Раптом Анна схоплюється на ноги, ніжки стільця знову шкрябають по підлозі. Вона збирає свої речі, і я кидаю на неї запитливий погляд.

— Ти йдеш?

— Так, я йду гуляти, — голосно оголошує вона.

— Анно, що не так? — шепочу я, але вона вже прямує до виходу. На столі вона залишила мокрі плями.

Щось точно не так. Я вагаюся — чи йти за нею? Я кілька разів запитувала її, чи не сталося чогось, і вона не відповідала, тож немає гарантії, що вона відповість, якщо я запитаю ще раз. І я вже пропустила через неї цінну годину навчання. Я переживаю через цей іспит, тому залишаюся на місці.

Незабаром інший студент, хлопець, якого я бачила на лекціях, але ніколи з ним не спілкувалася, сідає поруч зі мною. Він дивиться на стіл, потім іде в туалет і повертається зі жменею паперових рушників. Витирає стіл, знову сідає. Нарешті мир і тиша. Нарешті я можу зосередитися.

Може, на десять хвилин. Потім я знов чую швидкі кроки. Анна повернулася.

«Будь ласка, ні, — подумки стогну я. — Мені треба вчитися!»

Вона йде прямо до столу й голосно, чітко звертається до хлопця поруч зі мною:

— Це моє місце.

Він дивиться на Анну, яка стоїть із мокрим волоссям і в мокрому одязі. Він, м’яко кажучи, здивований.

У дівчини перед мною уривається терпець. Вона обертається й пильно дивиться на Анну, цього разу вона не шепоче:

— Що в біса з тобою не так?

Я встаю, хапаю Анну за руку.

— Ходімо.

— Але це моє місце. Я сиділа там щойно.

— Так, але ти пішла. Ходімо.

На моє полегшення, вона не пручається. Виходимо у фоє.

— Я можу сказати, що ти почуваєшся не дуже добре, — кажу я. — Щось сталося? Або ти хвора?

— Ти могла б сказати те, що ти точно могла б сказати се, — відповідає Анна різким гарячковим тоном. Я кладу руку їй на чоло. Холодне й мокре, ніяких ознак температури.

— Так скажи мені.

— Ерік мертвий.

— Ерік? Твій…

— Так, мій брат Ерік, він мертвий, так. І я взяла велосипед, але нічого не сказала, і я гірко про це шкодую, і тепер він мертвий, і я нічого не можу з цим зробити. Я повинна вчитися. Я повинна вчитися.

Я вмовляю її сісти на лавку, потім телефоную Генріку. На щастя, він зараз не на лекції чи семінарі, тож відповідає відразу.

Генрік і Анна разом близько шести місяців, і мені це досі болить, але зараз я не думаю про це.

— Ти маєш прийти, — кажу я. — Анна поводиться дуже дивно — вона каже, що її брат Ерік мертвий.

— Що?

— Так. У неї не все гаразд.

— Уже їду.

Генрік дістається до нас за десять хвилин, вигляд у нього одночасно стурбований і зосереджений, він розуміє, що це серйозно. Його голос лагідний, спокійний і заспокійливий. Він сідає ближче до Анни й обіймає її.

— Анно? Що сталось?

— Ерік помер.

Генрік довго нічого не говорить, просто бере її руку, стискає. Нарешті він запитує:

— Коли?

— Минулої ночі. Телефонувала мама.

Знову тривала тиша. Присутність Генріка вже заспокоїла Анну, її дихання сповільнилося, плечі опустилися, і вона, здається, не бажала кудись улетіти.