Книга Сарек, страница 160 – Ульф Квенслер

Вона ніколи не була такою схожою на маленьку дівчинку, як зараз, з мокрим волоссям, у мокрих штанах та з трохи розгубленим виразом обличчя. Генрік обіймає її за плечі, її рука в його. їй потрібна його близькість, і він дає їй те, що потрібно.

Він гладить її по щоці.

— Поїдемо до мене?

— Я повинна вчитися. У нас іспит у четвер.

— Ти можеш вчитися в мене. Буде гарно й спокійно.

Анна на мить замислюється, потім киває.

— Можливо, це гарна ідея.

Генрік кидає на мене погляд, і я киваю на знак взаєморозуміння. Анна ще деякий час нічого не зможе вчити, я в цьому впевнена, але зараз важливо відвезти її до квартири Генріка. Самозрозуміло, що я буду її супроводжувати.

Генрік має двокімнатну квартиру в Еріксберзі, у триповерховому будинку 1950-х років. Маленька кухня з оригінальними фасадами, підлога вітальні вимощена паркетом сосонкою. Скромний балкон. Приміщення досі небагато мебльоване, хоча він живе там майже рік. Він купив диван, стіл, телевізор і книжкову шафу, якої не вистачає для всіх його книг. Вони звалені на підлозі. На вікні — пеларгонії зі здоровим листям і великою кількістю квітів, здається, ніби він добре піклується про них.

Коли Анна йде до ванної кімнати, він тихо каже мені:

— Я зателефоную 1177.

— Гарна ідея.

Поки він зв’язується з медичною допомогою, я йду на кухню і починаю варити каву. Коли я чую, як відчиняються двері ванни, я гукаю Анну, кажу їй, що саме я роблю. Вона підходить до мене, нахмурившись.

— Де Генрік? — Той факт, що він поза полем зору, викликає в неї тривогу.

— Він мав потелефонувати — повернеться за хвилину.

Він пішов у спальню і зачинив за собою двері, але його голос чути через стіну.

Кавоварка клацає, булькає та шипить. Анна сідає за стіл, я дістаю чашки та молоко, потім сідаю сама.

— Хочеш розповісти мені, як це сталося? — лагідно питаю я.

— Що?

— Ерік. Але нам не потрібно говорити про це, якщо ти не хочеш.

Анна не відповідає, лише тупо дивиться у вікно. Довго. Кавоварка замовкає, потім видає легке шипіння. Або це зітхання? Знову тиша. Чути лише холодний дощ, що стукає по карнизу вікна.

Потім вона каже глухим голосом:

— Він в’їхав у скелю. На татовій Феррарі.

Ми п’ємо каву, і незабаром до нас приєднується Генрік. Він сідає ближче до Анни, запитує, як вона себе почуває.

— Дивно.

— Я думаю, тобі потрібно відпочити.

— Я повинна вчитися.

— Безумовно, але, можливо, тобі потрібно спочатку трохи відпочити.

— Гм.

Генрік встає, жестом манить мене.

— Куди ти йдеш? — запитує Анна.

— Я просто хочу поговорити з Міленою — ми будемо у вітальні. Хочеш ще кави? Долити?

Заходимо у вітальню і стаємо біля балконних дверей, якомога далі від кухні.

— Я розмовляв із медсестрою. Вона не вважає, що нам потрібна госпіталізація, але Анну не можна залишати без допомоги.

— Ні.

— А потім я зателефонував другові, який працює лікарем, і він виписав рецепт на заспокійливі, так що його можна забрати.

— Хочеш, щоб я це зробила?

Генрік глибоко дивиться мені в очі, зітхає.

— Ти маєш час?

— Звичайно, — кажу я. — Звичайно, маю.

Він дивиться вдячно, ніжно гладить мене по руці.

Він тут для Анни, а я тут для нього.

Беру в Анни її документи й поспішаю в аптеку на Вастерторґ. Досі ллє дощ, і це більше схоже на прохолодний квітень, ніж на червень. Забираю рецепт, купую за ним седативні та заспокійливі засоби й мчу назад до квартири Генріка. Коли я заходжу, чую голос Анни зі спальні, вона ридає, виє, ці звуки мене жахають. Гї знайомий голос, але з абсолютно чужими інтонаціями. Генрік із нею — намагається її розрадити та заспокоїти.