Книга Сарек, страница 141 – Ульф Квенслер

Мілена дійсно має виснажений вигляд. Я змушую її випити трохи води, потім вона лягає на спину й заплющує　очі. Нам варто було би пройти трохи далі, а потім зробити довший привал, але я сідаю — це має такий привабливий вигляд. Мілена, здається, відразу заснула. Я знімаю з плеча рюкзак.

Я знаю, що не варто лежати. Існує реальний ризик, що я теж засну, а ми повинні пройти певну відстань. Я зовсім не маю наміру лежати.

Можливо, я могла би полежати, не заплющуючи очей. Це був би гарний компроміс, і я обіцяю собі, що точно не заплющу очі.

Я обережно опускаюся на траву. Кожен рух, кожен незначний удар по моїй руці й плечі, коли я лежу на спині, — суцільна агонія, як спалахи блискавки з грозових хмар болю.

Але зрештою я влаштувалася, дивлячись у чисте блакитне небо. Я роблю глибокий вдих, але обережно — не хочу ні на міліметр рухати рукою чи плечем. Я навіть не можу подумати про те, як я збираюся знову встати. Наразі біль трохи вщухнув, головний біль слабшає. Мені дуже холодно, але це добре — це означає, що я маю менше шансів заснути. Я лежу непорушно.

Тепер усе, що мені потрібно зробити, це переконатися, що я не заплющую очі. Цього не можна допустити.

Коли я прокидаюся, вже полудень. Бліде осіннє сонце на небі вже в іншому місці, ніж було тоді, коли я заснула. Я тремчу.

Я збираюся з думками та концентруюся з першої секунди. Я намагаюся швидко сісти, але моя зламана рука протестує, і я з протяжним стогоном опускаюся назад. Принаймні можу підняти голову, озирнутися. Мілена, здається, не ворушилася.

Добре. Мій пульс сповільнюється. Можливо, те, що ми спали кілька годин, не так уже й погано, враховуючи ніч, яку ми обидві провели. А напередодні…

Генрік мертвий.

Протягом останніх дванадцяти годин я була так зосереджена на власному виживанні, що могла утриматися від цієї думки, але тепер це усвідомлення вражає мене з повною силою. Генрік, мій наречений і найкращий друг протягом майже десяти років, загинув.

Шок майже такий же приголомшливий, як коли він упав із гори.

Генрік, убитий Якобом.

Я починаю плакати, бо мені холодно, у мене дуже болить рука, а Генрік мертвий, я голосно й нестримно ридаю. Я відчуваю себе абсолютно покинутою і беззахисною. Раптом для мене це все занадто.

Я завжди казала, що погано жаліти себе — або зроби щось із ситуацією, або визнай, що вона є такою, якою є. Але зараз мені шкода себе, і я вважаю, що заслуговую цього.

Я деякий час лежала й схлипувала, поки мені не спало на думку, що Мілена може мене почути. Як і раніше у випадку з Генріком, я знаю, що від мене залежить, щоб ми з Міленою вибралися звідси живими, тому я збираю себе докупи. Я не хочу, щоб вона бачила, як я втрачаю віру. Я знову піднімаю голову, дивлюся на неї. Вона досі не ворухнулася, вона має майже неживий вигяд.

Я завжди була сильною, активною, оптимістичною у наших стосунках, і ця роль досі притаманна мені. Ніби це існує незалежно від мене й змушує мене бути такою.

Можливо, це просто марнославство, але якщо так, то марнославство може допомогти нам пройти через усе це. Повільно, обережно я сідаю й повертаюся обличчям до подруги.

— Мілено?

Жодної реакції.

Тепер я хвилююся. Я перекочуюсь на коліна й думаю порачкувати до неї, але розумію, що тоді я маю волочити свою зламану руку по землі. Від болю я б, мабуть, знепритомніла. Тож на тремтячих, невпевнених ногах я встаю й хитаюся до неї.