Книга Сарек, страница 138 – Ульф Квенслер

Здається, ніби нікого немає.

Повільно обходжу намет — ззаду теж жодних опуклостей. Я нахиляюся, прикладаю вухо до тканини, але однаково нічого не чую.

Повертаюся до дверцят. Вони щільно закриті, змійка затягнута вниз. Я маю відкрити її, щоби перевірити, чи там мій заплічник. Я знаю, що зробити це безшумно майже неможливо, але немає вибору — я повинна спробувати.

Я більш-менш переконана, що намет порожній, але якщо я помиляюся, уже за тридцять секунд можу опинитися в смертельній бійці з Якобом.

Я беру бігунок тією ж рукою, у якій тримаю ніж. Якось мені це вдається зробити, утримуючи рукоятку. Починаю повільно тягнути, але краї застібаються знову, вони недостатньо натягнуті, щоб я могла розстібнути їх однією рукою. Другою рукою доведеться спробувати притримати низ.

Тихо, обережно я опускаюся на коліна, і моя права колінна чашечка приземлюється на гострий маленький камінь.

— Ааааа… лайно…

Я не можу придушити стогін, коли біль злітає вгору по нозі й викликає запаморочення, я мало не падаю набік, але тримаю рівновагу. Якщо хтось є всередині намету, він уже прокинувся. Це означає, що я тепер можу наважитися. Здоровою рукою пересуваю непотрібну руку до нижнього краю дверцят та вставляю тканину між великим і вказівним пальцями. Не зважаючи на те, чує мене хтось чи ні, я відкриваю змійку одним довгим рухом.

Простір між дверцятами порожній.

Внутрішні дверцята відкриті, і я бачу, що всередині нікого немає.

Мій заплічник з усім необхідним, щоб вижити на самоті, має бути в іншому наметі.

У ту ж мить я чую звук змійки з іншого намету.

«Якоб йде за тобою», — думаю я.

З відчайдушним вибухом енергії намагаюся підвестися, якраз вчасно, щоби побачити, як вибирається Мілена. Вона встає і дивиться на мене дикими й наляканими очима.

О, дякувати Богу, це Мілена

Я хитаюся до неї.

— Де Якоб? — шиплю я, але вона не відповідає, вона досі має вигляд остовпілий.

— Він намагався мене вбити, — веду далі я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно та врівноважено, але це важко, бо я схвильована й задихана. — Він не повернувся? Ти не знаєш, він мертвий?

Мілена досі дивиться на мене й на ніж у моїй руці. Вона повільно хитає головою.

— Послухай мене, Мілено. — Я роблю глибокий вдих, щоб говорити чіткіше, але не думаю, що в мене це виходить особливо добре. — Якоб вночі намагався вбити мене, ми з тобою повинні триматися разом, інакше в нас не буде шансу, розумієш? Нам потрібно триматися разом, якщо він повернеться, але насамперед нам потрібно зібрати все необхідне й втекти звідси так само швидко, як ми…

Я замовкаю.

Тому що зараз я чую шум із намету.

Здається, що то кабан чи ведмідь пробирається так незграбно й несамовито, що весь намет тремтить, ледь не розвалиться. Через секунду Якоб виповзає з отвору, зігнувшись, одним плечем він чіпляється за намет та, випрямляючись, тягне його за собою, але просто струсає, а потім на повній швидкості наближається до мене. Усе це одним рухом, за секунди.

Якоб — двометровий, кілограмів зі сто завважки, кидається на мене з наміром убити.

Я піднімаю ніж, і коли Якоб кидається на мене, я встромляю ніж йому в бік на рівні грудей. Він сходу насаджується на всю довжину леза.

Ми перекидаємося, і я приземляюся, його важке тіло лежить на мені, непотрібна рука відхилилася назад і опинилася піді мною, і я чую чіткий звук.