Книга Сарек, страница 137 – Ульф Квенслер

Я хотіла б лягти на спину й відпочити. Можливо, навіть трохи поспати, але, звісно, це зробить мене мішенню для Якоба, тому я борюся з бажанням і залишаюся сидіти.

Через деякий час я думаю, що встану й попрямую до намету. Але моє тіло відмовляється слухатися, воно ніби влаштовує якийсь заколот, мій мозок став просто звичайним органом, як і інші. Зараз у мене абсолютно примітивний організм. М’язи стегна так само важливі, як і мозок.

«Підводься й іди, — кажу я собі, — Або помри тут».

Я ПРЯМУЮ ВБІК ВІД РІЧКИ під кутом дев’яносто градусів. Хитаюся на хистких ногах, така виснажена, що ледве можу їх підняти. Це була важка ніч. Однак те саме стосується і Якоба. Він також не може бути в найкращій формі — навіть якщо він живий.

Лише через кілька хвилин я бачу за кілька сотень метрів намети, які туляться у світанковому світлі. Вони стоять так близько, ніби чіпляються один за одного, щоб захиститися від нещадної гори. Ні Якоба, ні Мілени немає.

Я йду, а потім ховаюся за великим каменем. Кілька разів глибоко вдихаю, намагаюся зосередитися на думках. Роздумую над різними альтернативами, щоб знати, що робити залежно від того, що станеться, коли я дійду до наметів. Будь-яке вагання може коштувати мені життя.

Гаразд. Ну ж бо, зроби це.

Підкрадаюся до наметів. Чи варто мені спробувати розбудити Мілену, залучити її на свій бік? У якому вона наметі?

А якщо Якоб прокинеться?

Якоб в одному з наметів?

Надто багато варіантів. Я починаю знову, намагаючись конкретизувати різні сценарії.

Підкрадаюся до наметів. Мені потрібно знайти свої речі. Де мій заплічник?

Я вдивляюся в бік скелі. Я не бачу свого рюкзака з місця, де я стою. Вони перенесли його в один із наметів? Якщо так, то який?

Я смутно пам’ятаю, як ми з Міленою лежали в одному наметі, перш ніж я виповзла в туалет. Знову ж таки, інший намет схожий на наш із Генріком.

То де мій заплічник?

А де Якоб?

Збери себе докупи, Анно. Фокусуйся.

Я пробую ще раз.

Підкрадаюся до наметів.

Підкрадаюся до наметів.

Підкрадаюся до наметів.

Я не можу йти далі, це неможливо, я дуже втомилася, білі цятки танцюють перед моїми очима, хоча я спираюся на скелю, і я починаю мовчки плакати, бо знаю, що мені кінець. Я просто більше не можу.

Підкрадаюся до наметів. Це весь мій план. І, звичайно, цього мало, Якоб кинеться на мене і вб’є мене, але це добре. Я більше не можу.

Я хлюпаю, витираю сльози зі щік тильною стороною долоні, розумію, що щось тримаю, і це щось — ніж. Я забула про нього. Я так міцно його тримаю, що не думаю, що зможу послабити хватку, навіть якщо спробую.

Вирушаю до наметів. Страх перемагає мою втому, хоча б трохи, хоча б на час. Розумію, що залишилася крихітна кількість адреналіну, який ще можна вичавити в мою кров. Мої коліна не такі слабкі. Метр за метром я наближаюся до наметів, пильно придивляючись до них, стежачи за найменшим рухом. Я прислухаюся до найменшого звуку, але не бачу й не чую жодних ознак життя.

Або Мілена та Якоб сплять, або їх немає.

Я прямую до намету, який, як мені здається, належить мені та Генріку. Зупиняюся перед закритими дверцятами, ніж піднятий, готовий до удару. Моє серце калатає, я дихаю відкритим ротом. Я не бачу жодних ознак того, що хтось лежить усередині намету, жодних опуклостей із боків.

Нахиляюся вперед, уважно прислухаюся. Тиша. Хіба я не повинна чути дихання?