Книга Сарек, страница 140 – Ульф Квенслер

Мілена тинялася крихітними-крихітними колами, не в змозі встояти на місці. Усе її тіло тремтіло. Я підійшла до неї, спробувала обійняти, але вона знай вислизала, наче її життя залежало від постійного руху. З рани на її шиї текла кров, і я змусила її притиснути її рукою, поки принесла перев’язувальний матеріал і хірургічну стрічку. Вона дозволила мені перев’язати рану, але й далі нестримно тремтіла.

Я не хотіла залишатися в цьому місці ані на хвилину довше, ніж потрібно. Очевидно, я розуміла, що Якоб мертвий, але маленька частинка мене — не така вже й маленька, насправді — ледве наважувалася відвести очі від його тіла. Я боялася, що він підніметься, незважаючи ні на що, і нападе на мене ще раз, а мозок витікатиме з його черепа.

Треба було зібрати все необхідне і йти звідси. Якнайшвидше.

Насамперед я мала перевдягатись у свіжий одяг. Моя куртка, штани та нижня білизна були пошматовані. Я попросила Мілену допомогти мені, і це конкретне завдання ніби повернуло її до реальності. Вона відкрила мій заплічник, дістала необхідні речі, розшнурувала черевики й зняла їх разом зі штанами.

Я не надто допомагала одягати себе. Через зламану руку особливо важко було перевдягати мою верхню частину тіла, але Мілена обережно та зосереджено зуміла вдягнути мене в спідню білизну, штани, кофту й щільну куртку. Вона також допомогла мені із шапкою. Я вдячно посміхнулася їй, і вона відповіла мені тьмяною посмішкою.

Моя голова досі була охоплена тим, що здавалося нескінченним вибухом.

Ми зібрали намет, мій і Генріка. Знову від мене не було великої користі. Я лише давала вказівки, а Мілена їх виконувала. Я дістала з рюкзака все, що не було абсолютно необхідним, тому що мені треба було його нести на одненькому здоровому плечі. Мілена розібрала піч Якоба й поклала її у свій рюкзак.

Ми ходили сюди і туди через наш табір, збираючи воєдино наші шматочки, я не хотіла дивитися безпосередньо на Якоба, але постійно тримала його у видноколі. Я хотіла бути певною, що він не рухається.

Нарешті ми були готові йти. Ми залишили намет, труп і льодоруб.

Ми спускаємося з гори, хитаючись. Йдемо ми зараз по траві, а далі переплутаний підлісок, і дивна вузлувата береза з гіллям, схожим на руки, покручені артритом. Сонце світить із безхмарного неба, але зовсім не гріє. У повітрі панує осінній холод.

Я почала тремтіти. Ось воно. Крім головного болю та болю в горлі, я тепер відчуваю тупий біль у плечі та зламаній руці, біль, який неминуче зростатиме й переросте в нестерпне крещендо.

Ми зупиняємося, і я дістаю поліетиленовий пакет із ліками. Я наповнюю свій кухоль водою з маленького струмка і розчиняю в ній дві знеболювальні таблетки аспірину. Я також про всяк випадок приймаю ібупрофен. Я не знаю, чи буде ця комбінація більш чи менш ефективною, або ж я ризикую пошкодити нирки чи щось інше, але мені байдуже. Я погоджуся на незначне пошкодження нирок, якщо таблетки зможуть запобігти цунамі болю, який, як я вже відчуваю, мчить до мене.

Ніхто з нас не голодний. Я знаю, що ми повинні щось з’їсти, зігрітися, особливо я, але ми надто втомилися, щоб зараз поставити плиту. Пізніше.

Я дістаю енергетичний батончик і пропоную половину Мілені, але вона не хоче, бурмоче, що їй погано. Потім нахиляється вперед і блює в траву — з неї не виходить нічого, крім в’язких, прозорих ниток слизу. Мабуть, вона кілька разів спорожнювала свій шлунок, а я не бачила — можливо, коли я відключилася біля табору, після того, як вона зарубала Якоба.