Онлайн книга «Сарек»
|
Як безглуздо. Я могла залишитися тут, викликати допомогу. Ми хотіли якомога швидше втекти від мертвого тіла Якоба, від його розтрощеного черепа. Ми не зупинилися, щоби подумати. Ми забули трекер. Я думаю повернутися, щоб забрати його, але… ні. Тоді я мала б йти вгору, а мені потрібно зберегти сили. Чи зможу я навіть знайти дорогу у своєму розгубленому стані? Крім того, існує абсолютно ірраціональний страх. А що, якщо довбаний виродок ще живий Ні, я не хочу цього робити. Краще прямувати до річки й слідувати нею на схід, у бік Актсе. Щоби просто надягнути рюкзак мені потрібна вічність. І коли мені це вдалося, я розумію, що потрібно було прийняти більше знеболювальних. Мені так сильно боліло плече, рука та ще сотня місць, що я сумнівалася, чи зможу я ними користуватися в поході. Однак, коли ефект ліків починає зникати, я розумію, що тепер вони справді перестали діти. Моя голова от-от вибухне. Щоразу, коли я доторкаюся до зламаної руки, я відчуваю, ніби мої коліна ось-ось підкосяться. Я не можу зняти рюкзак, щоб знайти свої таблетки — я б застрягла тут ще на годину. Можливо, назавжди. Мені треба йти. Останній погляд на Мілену, а потім я, хитаючись, йду до річки Рапа. Інтерв'ю з Анною Самуельссон, ІН 880216-3382, 19 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен — Якдалеко ви зайшли того дня? — Не знаю. — Тому що це мало бути за день до того, як вас знайшли, якщо я правильно зрозумів. — Так. Мабуть, я спустилася до… я майже дійшла до річки. — І ви спали просто неба? — У моєму спальному мішку, так. Але мені було погано. — Звичайно. — Крім того, я забула взяти плиту, коли залишила Мілену, тому не могла нічого приготувати. Але в мене все одно не було б сил, тому я з’їла трохи горіхів, трохи хліба й попила води. — І вам було боляче? — Жахливий біль, так. Я мало спала. Як я вже сказала, я була в поганому стані. — Гм. — Мені було важко. Мені здається, мені наснилося, що я йшла уздовж річки й наштовхнулася на туристів, тож коли це сталося наступного дня, це було схоже на репризу. — На дежавю. — Так… хоча не дуже. Це були як дві версії однієї події. Вони були схожі, але не геть однакові. — Авжеж. — Я не можу пояснити. — Нічого страшного, це не важливо. Тож наступного дня ви знову вирушаєте в дорогу, і незадовго до Наммасжу ви зустрічаєте німецьку пару, Роберта та Штеффі Циммер, які по своєму трекеру викликають допомогу. І приблизно через годину вас забирає санавіація. — Так. Я смутно пригадую гелікоптер. — Гм. Річ у тому, що мені цікаво. Мовчання. — Чи є щось у тому, що ви розповіли мені, таке, що я, на вашу думку, міг не зовсім правильно зрозуміти? — Немає. — Гаразд. Просто трохи подумайте. Мовчання. — Ні, я не розумію, що ви маєте на увазі. — Усе добре, я просто хотів перевірити. Ми розмовляємо вже кілька днів, і я помітив, що вам стає дедалі краще. Маю сказати, що ваше фізичне відновлення було неймовірним. Ви дуже сильна. — Може бути. — Це змушує мене думати… можливо, є щось, що ви сказали мені на початку, що поступово стало зрозумілішим, можливо… можливо, ваша пам’ять повернулася, або ви пам’ятаєте щось по-іншому. Нічого такого? — Ні. — Ні? Мовчання. — Ми з цим закінчили? — Не зовсім. Я хотів би повернутися до того ранку, коли помер Якоб, щоби переконатися, що я правильно все зрозумів. — Без проблем. — Ви сказали, що ви знепритомніли. — Так, тому що він намагався мене задушити. |