Книга Сарек, страница 119 – Ульф Квенслер

Легка ейфорія. Знову.

Ми зробили це. Ми це зробили.

Моє головне відчуття — це полегшення. Я справді думала, що нам доведеться повернутися, бо Генрік не зможе цього зробити. Повернутися в долину, втративши цілий день — але ось ми тут, і здається, що найгірше позаду. Плато, на якому ми стоїмо, є початком хребта, яким ми збираємося йти на північний схід, і воно зовсім не має вигляду такого вузького, як я боялася. Гора нагадує гігантського дракона, що лежить на землі, Годзілла дрімає після обіду посеред Сарека, а його колючий хвіст згинається вниз у наступну долину. Схил обабіч хребта майже перпендикулярний, але, наскільки я бачу, сам хребет має щонайменше три-чотири метри завширшки. Це не має викликати проблем ні для кого з нас, а краєвид буде чарівним — усю дорогу.

Генрік і Мілена зараз лежать близько одне до одного на землі, посміхаються одне одному, сміються та балакають. Вона кладе руку йому на руку.

Це здається інтимним.

Можливо, трохи занадто інтимним.

Ця думка промайнула в мене в голові, і в ту ж мить Якоб зробив кілька кроків до них.

— Час рушати, — нетерпляче каже він.

Генрік повільно повертає голову й дивиться на нього.

— Мені потрібно лише п’ять хвилин, щоб звести дух, — каже він. — Потім знову озирається на Мілену, ніби на додачу до всього дражнить Якоба.

«Ти граєшся з вогнем, Генріку», — з тривогою думаю я.

— Ми повинні зійти із цієї гори до настання темряви, — веде далі Якоб, підходячи на крок ближче. — Швидко піднімайтеся!

— Лише п’ять хвилин, Якобе. Серйозно, що тобі таке? — Генрік пильно дивиться на Якоба, кидаючи виклик його владі, і я раптово опиняюся в стані повної готовності: це може погано закінчитися.

— Ти лише й зводиш свій дух усю дорогу! Підводься!

Якоб нахиляється і хапає Мілену за руку. Мова його тіла показує, який він злий. Він піднімає її на ноги, і вона злегка скиглить.

— Ой… не треба…

— Що, в біса, ти робиш? Відпусти її! — Генрік підвищує голос, коли я підходжу до них.

— Тобі потрібно заспокоїтися, — кажу я, перш ніж Якоб мене перебиває.

— Підводься на свої довбані ноги! — кричить він на Генріка, який зухвало підіймає підборіддя й залишається лежати на землі.

— Ще раз: що тобі таке, Якобе? Ти ревнуєш?

«Ні, ні, ні, ні, — подумки благаю я. — До біса, Генріку».

Мілена виглядає переляканою.

— Будь ласка, Генріку, ми маємо йти, — швидко каже вона, беручи Якоба під руку.

Я приєднуюся но неї:

— Вона має рацію — годі базікати, Генріку.

Ми обоє намагаємося задобрити Якоба, який дивиться на Генріка з ненавистю в очах. Він важко дихає, і я бачу, що він на межі втрати контролю.

Так, Якоб ревнивий. І тепер Генрік це сказав, слово було сказано, і ми всі знаємо, що це правда. Зокрема і Якоб. Він втратив обличчя на очах у всіх.

— Будь ласка, Якобе, — каже Мілена, гладячи його по щоці. Заспокойся.

Через кілька секунд він хитає головою і каже грубим голосом:

— Нікчема.

Повертається і йде геть. Мілена поспішає за ним, а я залишаюся на місці, дивлячись на Генріка.

«То який у цьому сенс, Генріку?», — хочу спитати я.

Але Генрік відмовляється зустріти мій погляд.

Я дістаю із заплічника останню пачку Туті-Фруті, відкриваю її і підходжу до Якоба та Мілени. Простягаю її Якобу як жест примирення.

— Вибач. Він не в собі.

Якоб не дивиться на мене, але зрештою кидає погляд на пакунок, виймає кілька різнокольорових цукерок і нічого не кажучи запихає їх собі в рот.