Книга Сарек, страница 122 – Ульф Квенслер

— Тоді ми повертаємося, — різко кажу я.

Я розлючена. Підходжу до Генріка, який зняв рюкзак і впав на землю.

— Припини бути таким слабаком, — гукає йому Якоб через прірву.

— Він божевільний, — кажу я Генріку досить голосно, щоб Мілена почула.

Якоб знову гукає:

— Мілено! Іди! — Його тон авторитетний, не припускає суперечок, але Мілена нічого не каже. Вона стоїть непорушно, вагаючись.

Саме в цей момент вона пристає на мій бік? Саме в цей момент вона розуміє, що в Якоба не все гаразд із головою?

— Правду сказати, Мілено, ми не можемо потрапити туди без мотузки, — тихо кажу їй, — я не хочу, щоб Якоб почув. — Це було би божевіллям.

«Будь ласка, Мілено, — подумки благаю я, — розірви закляття просто зараз. Будь ласка, будь ласочка».

Якоб тепер піднімається назад вздовж краю на певній швидкості. Він усвідомив, що йому не вдасться переконати Мілену приєднатися до нього, і це його хвилює.

— Я візьму твій заплічник, — кличе він її. — Я тобі точно казатиму, куди поставити руки й ноги. Це не складно, я обіцяю.

Вона однаково вагається.

Він підіймається і з грізною енергією крокує до неї. Він кипить, його влада знову піддана виклику, народне повстання має бути придушене.

— Дай мені свій заплічник, — шипить він, ледве ворушачи губами, і Мілена машинально підкоряється. Як тільки Якоб нависає над нею, вона стає ніби радіокерований робот. Він одягає її рюкзак і повертається до краю.

Але Мілена не рухається.

— Ти не мусиш цього робити, Мілено, — тихо кажу я.

Якоб обертається, дивиться на неї шаленими очима.

— Мілено! Зараз же!

Нарешті вона слухається, і моє серце завмирає. Вона слідує за Якобом, який уже зліз.

— Повернись і рухайся вбік. Тримайся руками, а праву ногу пристав сюди. Не дивись униз.

Якоб дає інструкції для кожного кроку. Я бачу, що Мілена налякана, але вона робить саме те, що їй сказано. Вона не наважується робити нічого іншого. її голова повільно зникає під краєм.

Я надто схвильована й розлючена, щоб стояти на місці, ходжу навколо Генріка колами.

— Це взагалі хрін зна що… Це божевілля.

Минає пара хвилин. Якоба та Мілени нема й знаку.

Вони впали?

Звичайно, ні. Хтось із них закричав би. Я нічого не чула.

Генрік стурбовано дивиться на край.

— Наскільки це довго? Хіба ми не повинні побачити їх зараз?

— Так.

Я підходжу до краю і бачу, як Якоб піднімається на гребінь. Він простягає руку Мілені й допомагає їй підвестися.

Вони зробили це.

Вони обоє встають, Якоб п’є воду. У вигляді Мілени полегшення, вона навіть посміхається мені й кричить:

— Насправді це було не так вже й погано!

Я не відповідаю на її посмішку.

Лайно собаче, Мілено. Ти була налякана, але Якоб змусив тебе це зробити. Не стій і не кажи мені, що все було не так вже й погано.

Я чую кроки позаду, потім Генрік стає поруч зі мною. Він вперше бачить безодню і видає глибокий стогін, наче відчуває страшенний біль. Він простягає руки й повільно опускається на коліна, як старий, який боїться щось зламати, якщо різко рухатиметься. З колін він перекочується набік, потім лягає на землю. Одна нога стирчить під дивним кутом.

У нього гіпервентиляція, обличчя біле, як крейда. На лобі виступають краплинки поту. Він заплющує очі, потім розплющує їх. Він цілком охоплений панікою, нездатний ні на чому зосередитися. Він знову заплющує очі.

— Я не бачу, — задихається він.