Книга Сарек, страница 121 – Ульф Квенслер

Я не вірю в інтуїцію — це просто упередження та уява. Підсвідомо ми постійно намагаємося підтвердити свій погляд на світ.

Я докладаю зусиль, щоб повернутися на землю, а не витати в хмарах, міркуючи про те, що відбувається в голові Якоба. На деякий час мені це майже вдається. Поки він пакує плиту, а я мию свій кухоль, я думаю, що завтра до цього часу ми вже вийдемо із Сарека.

Ми знову рушаємо вниз, і я не бачу хребта, тому що переді мною Генрік, Мілена та Якоб. Я зупиняюся і відходжу вбік, до краю.

Ні, неможливо побачити весь хребет — довга його частина досі прихована.

Що може лише означати, що там набагато-набагато крутіше.

Генрік ще цього не помітив або не зміг зробити правильних висновків. Він не знає, що буде далі. Схил, на якому ми перебуваємо, весь час різко опускається.

Якоб зупиняється, повертається до нас обличчям.

— Добре, народ, отож… наступна частина трохи складна.

Трохи складна?

Ми всі зупиняємося. Далі хребет продовжується крутим схилом приблизно на десять метрів. І зникає.

Що за грець?

Якоб робить кілька кроків, потім повертається набік і починає спускатися вниз, крок за кроком він зникає з виднокола. Мілена йде вперед, підходить до краю і кричить.

— Ні! Якобе, серйозно.

Вона відступає, її обличчя попелясте.

— Що не так, серденько?

Голос Якоба теплий і веселий, коли він гукає з безодні. Мілена не відповідає, а Генрік стурбовано дивиться на неї. Вираз її обличчя дає йому уявлення про обрив, який ховається за краєм.

Я скидаю з плеча заплічник. Я хочу побачити на власні очі.

Навіть у мене наморочиться голова, коли я дивлюся вниз.

Коли гребінь різко спускається, він також звужується і стає гострим, як лезо бритви, краєм. По ньому неможливо пройти. Якоб зараз лізе по краю боком. Під його ногами прірва на сотні метрів. П’ятнадцять-двадцять метрів далі попереду край піднімається і розширюється, і звідти продовжується гребінь.

Трохи нижче від того місця, де перебуває Якоб, може бути, за п’ять-шість метрів, є невеликий майданчик, виступ, на якому можна було 6 стояти. У мене раптово виникає нав’язливе бажання спробувати стрибнути з місця,　де стоїть Якоб, на той майданчик. Я думаю, що це було б майже неможливо. Що ризик майже вірної смерті був би величезним.

Я відчуваю фізичний потяг до прірви внизу, ніби я збираюся впасти вперед у порожнечу. Інстинктивно я роблю кілька кроків назад.

Якоб усміхається мені посмішкою переможця. Саме через це він хотів нас змусити сюди йти, у цьому й полягала суть зміни маршруту.

«Ви думали, що найгірше позаду, — ніби казав він. — Дозвольте вам сказати, що мені було дуже важко стримувати сміх».

Він щасливий, як дитина і жорстокий, як дитина. Така дитина, яка із задоволенням відриває у павука ноги — одну за одною, а потім спостерігає, як безноге тіло смикається й звивається, не в змозі зрушити з місця.

— Нам потрібно за щось триматися, — кажу я йому.

— Ні, ні, — зневажливо відповідає він, продовжуючи рухатися вбік.

— Але ж ти маєш із собою мотузки та страхувальні пристрої?

Не відповідає.

— Хіба ми не скористаємося ними? Це божевілля!

— Це не складно, — запевняє мене Якоб. Він уже дійшов до іншого боку, де край стає хребтом. Він підіймається і махає нам рукою.

— Пішов ти, придурок! — пронизливо кричу я на нього.

— Якщо ми будемо возитися з мотузками та страховкою, це займе години, — кричить він у відповідь. — Поночіє, і тоді це дійсно буде небезпечно.