Книга Сарек, страница 118 – Ульф Квенслер

Він видає придушений звук, і я розумію, що він плаче.

Я не маю дивуватися. Це Сарек. Усі емоції на поверхні. Весь час.

Я тримаю його, ніжно цілую в щоку.

— Любий? Що не так?

Ще один глибокий вдих. Він сопить, витирає одну ніздрю великим пальцем.

— Нічого. Я просто… я не знаю.

— Можливо, це розріджене повітря.

— Мені шкода, що я загубив карту.

— Забудь про це.

Я обіймаю його, і він обіймає мене у відповідь. Обіймає мене за талію і притягує до себе. Ми залишаємося так деякий час, поки його дихання нормалізується.

Я дивлюся на плато. Мілена дійшла й дивиться на нас згори. Якоб неспокійно крокує сюди і туди, його розчарування тим фактом, що ми знову застрягли, дуже очевидне.

Я мала намір дати Генріку стільки часу, скільки йому потрібно, але я не можу цього зробити. Урешті-решт я якомога тепліше кажу:

— Спробуємо?

— Гм. — Ще один глибокий вдих, потім він розправляє плечі й рішуче киває. — Зробімо це.

— Не дивись униз. Дивись на скелю. Зосередьтеся на кожному кроці. Не думай ні про що інше. Переконайся, що ти рухаєш лише однією рукою або однією ногою за раз. Завжди май три точки опори.

Генрік знову киває, потім підводиться й відвертається від урвища. Обіруч тримається, правою ногою робить крок. Потім його права рука. Потім його ліва рука. Зміщує свій центр ваги. Ліва нога. Спокійно й методично.

Я бачу, що зараз він почувається набагато краще. Його тіло більше не скуте. Руки він використовує для підтримки, а не чіпляється ними за життя, як раніше.

Ми піднімаємося до плато, і це щось середнє між переходом і підйомом. Кут приблизно такий, як у драбини, приставленої до стіни будинку. Я не можу встояти перед спокусою подивитися вниз. Я хочу перевірити свою стійкість. Шорстка скеля являє собою увігнуту чашу, яка значно нижче змінюється рівнішою місцевістю. Чи пережила б я падіння? Можливо. Якщо трохи пощастить. Але неминуче, що я впаду на самісіньке дно. Не хотілося б.

Генрік наближається до краю. Мілена підбадьорливо кричить. Вона простягає руку, щоб допомогти йому піднятися, але він її не бере. Він уже знайшов спосіб просування вперед, який йому підходить, і наразі він не має наміру пробувати щось інше. Він не збирається ризикувати.

Його верхня частина тіла вже на плато, тож він відштовхується правою ногою — і він на місці. Мілена плескає в долоні.

— Молодець, Генріку!

Я відразу йду за ним. Бачу, що невелику відстань він рачкує, відповзає від краю, потім перевертається на спину. Робить довгий глибокий вдих. Мілена нахиляється й обіймає його.

— Молодець!

— Це так добре. Боже мій…

Якоб дивиться на них, склавши руки. Мені не подобається вираз його обличчя, але він нічого не каже.

Я піднімаюся на плато й підвожуся. Відколи ми в Сареку, ми знову і знову бачили неймовірні краєвиди, але від цього в мене перехоплює дух. Раптом я бачу на півночі та заході величні, засніжені масиви в усіх напрямках.

Ми вчили в школі, що шведські гори були розмиті внутрішньою льодовиковою рецесією, тому вони не такі високі — просто скелясті пагорби в порівнянні з Альпами. Однак внутрішні льоди, здається, забули про Сарек. Коли я дивлюся навколо, мені здається, що я в Гімалаях. Чорні зубчасті хребти виділяються на тлі яскраво-синього неба. Далеко внизу виблискує в осінньому сонці вражаюча дельта долини Рапи. Гігантська скеля стоїть на сторожі вздовж місця, яке розділяє річка. Я відкриваю карту на своєму телефоні й розумію, що це, мабуть, Тьяхккелій. За нею — величезні озера й більше гір, потім пагорбів, далі ландшафт заспокоюється і осідає, а верх беруть нескінченні ліси. Я наповнюю легені свіжим п’янким повітрям.