Книга Сарек, страница 117 – Ульф Квенслер

— Можливо, звідси це має вигляд гірший, ніж є насправді, — каже Мілена.

Генрік не відповідає. Він завмер на місці, здається, не може рухатися вперед.

— Добре, ходімо, — кажу я.

Мілена вирушає, але Генрік і далі не рухається. Я чекаю хвилинку. Нічого не відбувається.

— Ми підемо й подивимося. Повільно й обережно. — Я йду за Міленою, але кроків позаду не чую.

Ну годі вже. Зупиняюся, обертаюся.

— Генріку, ходімо! Ми не можемо залишатися тут.

Мій тон трохи різкіший, ніж я хотіла, трохи сердитіший, але це має бажаний ефект. Нарешті Генрік починає рухатися.

— Ти йди вперед, — кажу я.

Він проходить повз мене, а я йду позаду.

«Ти сам захотів піти шляхом, який вибрав Якоб. Хоча я тебе попереджала, — зловтішно думаю я, — Тож іди».

За лічені хвилини ми досягаємо крутої ділянки, де хребет звужується і стає гострим краєм, по якому ходити дуже небезпечно. Найкращий варіант — спуститися на кілька метрів і притулитися до гори.

Мілена чекає на нас, і вона мала рацію — все не так погано, як здавалося здалеку. Гаразд, підйом крутий, і я відчуваю, як мене заманює прірва праворуч, але не аж такий, що обов’язково саме дертися — адже таке в нас склалося враження, коли ми дивилися, як підіймається Якоб. Нам потрібно нахилитися до скелі й триматися за неї обіруч, але, чесно кажучи, це не здається таким складним.

Якоб гукає до нас і розповідає, як найпростіше піднятися на плато. Мілена йде першою — обережно, крок за кроком, переконуючись, що вона переміщає лише одну ногу або одну руку за раз, завжди має три точки опори на скелі.

Генрік опускається на камінь, де він стоїть, але дивиться назовні, а обрив просто перед ним. Він міцно стискає очі, не наважується дивитися. Тримається обома руками за скелю, навіть коли сидить, його тіло напружене, і він дихає короткими, інтенсивними видихами.

Страх висоти тримає його у своїх руках.

Я кладу йому руку на плече, говорю тихо й ласкаво, я знаю, що від мене залежить, чи впорається він із цим.

— Генріку, послухай мене. Насамперед потрібно дихати животом. Ти мене чуєш?

Він киває, очі все ще міцно заплющені.

— Зроби глибокий вдих, відчуй, як повітря опускається у твій живіт.

Він старається, робить усе, що може.

— І ще раз. Закрий рота й дихай через ніс. Довгий глибокий вдих. Вниз у твій живіт. Нікуди не поспішай, просто спокійно дихай. Ми можемо посидіти тут годину, якщо потрібно.

Він вдихає через ніс, наповнює легені, і я кладу руку йому на живіт.

— Спокійно й свідомо видихни, потім зроби ще один вдих. Ти маєш відчути його тут унизу.

Він робить, як я кажу, і цього разу я відчуваю, як його живіт трохи розширюється, коли він вдихає.

— Добре. Ще раз.

Я стою дуже близько до Генріка, схилившись над ним, однією рукою обіймаю його за плечі, а іншу тримаю на його животі. Він знову вдихає.

— Тобі не потрібно турбуватися про те, щоб втягувати живіт. Я знаю, що ти маєш пивний животик, але я однаково тебе люблю.

Він посміхається і накриває мою руку своєю. Я проводжу пальцями іншої руки по його волоссі, відчуваю вигини його черепа.

І нарешті він розслабляється. Напруга в шиї та плечах спадає. Він робить ще один глибокий вдих, і цього разу задіяно все його тіло. Його м’язи більше не застиглі, піддаються, цього разу вони пропускають повітря, і, здається, воно тече аж до пальців ніг.